Тримаючись на авторитеті монарха (ватажка, вождя), незріле утворення починає стрімко розпадатися після його смерті. Так, з імперії Карла Великого утворюються Франція, Німеччина та Італія. Імперія Олександра Македонського померла ще швидше. Здавалося, за історичними законами, молода багатонаціональна держава Русь мала б розпастися. Проте запасу міцності від Володимира та, без сумніву, мудрих дій його сина Ярослава, Русь продовжила своє існування й розвиток.

Боротьба Володимировичів за велике княжіння. Дуумвірат

Вперше Київська Русь у своїй державній формі стикнулася проблемою зміни монарха. Попередня епоха сформувала лише один звичай, згідно якого основним фактором, що впливав на наслідування, було старшинство. Тому київський стіл і формальний сюзеренітет над усією імперією успадкував Святополк. Тим не менше, кожен молодший брат добре розумів нехитру математику: якщо вбити сташого брата, то ти стаєш на один крок ближче до своєї мрії - палацу на Старокиївській горі з видом на Дніпро.

Також побутував інший звичай - кровна помста. Тобто, брат мав право помститися за вбивство брата.

Отож, сини Володимира почали методично винищувати реальних і уявних конкурентів, водночас звинувачуючи інших учасників процесу в цьому ж.
Не вдаючись до подробиць, скажемо: київський князь Святополк загинув, а більшість інших Володимировичів загинуло.

Залишилося лише два реальних претенденти на престол: Ярослав Новгородський і Мстислав Тмутараканський. Збройна боротьба сильнішого не виявила, тож брати мусили порозумітися.

Мстислав і Ярослав мусили знайти формулу співіснування, яка б задовольнила обох. Обидва князі отримали у домен частину Руської землі (у первинному, вузькому сенсі). Київ залишився за Ярославом, Чернігів - за Мстиславом - обидва міста належали до Володимирового великокнязівського домену, а тому обидва князі ніби представлялися столичними. Водночас, Ярослав біологічно був старшим братом і тому отримав Київ.

До смерті Мстислава існувала система дуумвірату: найважливіші рішення приймалися князями вдвох, більшість зовнішньополітичних акцій (в т. ч. і військового характеру) було здійснено спільно.
Цілком імовірно, існувала домовленість про взаємне наступництво в разі смерті одного з дуумвірів. Але первірити це на прктиці не довелося: Мстислав помер бездітним і Ярослав залишився єдиним його спадкоємцем.

Таким чином, Ярослав зібрав усі землі під своєю владою і дуумвірат припинив існування.

Початки державного сепаратизму

В останні роки життя Володимира починає проявлятися сепаратизм. Це вже було не спонтанне бажання диких племен позбутися нав язливої опіки Русі, а ґрунтовні порухи провінцій до незалежності.

Подібне не могло статися просто так: суспільний, економічний та політичний розвиток провінційних земель неминуче призводив до відцентрових тенденцій.
Поступово провінційні міста багатіли. Накопичуючи статки, зростала місцеве боярство. Внутрішні економічні зв язки в рамках земель розвивалися значно швидше, аніж зв яки з цетром. Також русини та їхня культура стали тим дисциплінуючим фактором, який пришвидшував інтеграцію племен у народності.
Як результат, на місцях десь раніше, десь - пізніше формуються політичні еліти, що прагнуть самостійності.

Державна система Володимира передала владу на місцях його синам-князям. І це давало потужну зброю в руки сепаратистів. Навіть один прецедент передачі влади у спадок робив намісника династом. А людина княжого роду сама по собі була суб єктом міжнародного права і потенційно могла легітимізувати суверенітет молодого князівства.

Найперші такі тенденції ми помічаємо в Новгородській землі. Ярослав, на той час Новгородський намісник від імені свого батька, великого князя Володимира, перестає перераховувати в Русь десятину і належні центру 2 тис. грн. Обидві сторони, імперський центр та сепаратисти, починають підготовку до збройного протистояння. Та смерть великого князя перериває цей прцес, а Ярослав використав підготовлені ресурси не для відокремлення, а для захоплення влади в столиці. В ранзі київського князя Ярослав не волів повторювати помилок батька. На деякий час Новгород взагалі лишився без князя. Трохи пізніше в місто був посаджений малолітній Володимир Ярославич, якого опікав руський бояр Вишата.

Куди тихіше відбулася не менш важлива сепаратистська подія. У Полоцькій землі Ізяслав Володимирович передав владу своєму синові Брячиславу без погодження з Києвом. Фактично утоврилася нова династія, яку називають Рогволодовичі - за іменем діда Ізяслава по матері. Рогволода літопис називає правителем Полоцька до підкорення його Русі, тобто занурював рід полоцьких князів у докиївський час Маючи таку потужну династичну легенду, котролюючи торговий щлях по Західній Двині, територіальну віддаленість від центру, полоцькі Рогволодовичі проводили суверенну політику, лише іноді підкоряючись сильнішому Києву. Тим не менше, той самий Брячислав Ізяславич мав дім у Києві.

Одним із наслідків боротьби Володтимировичів за київський стіл стала фактична незалежність Полоцька, який , таким чином, першим відпав від Русі.

Правда Руська

Мабуть, єдине, чого не встиг зробити Володимир Святославич - це скласти письмовий правовий кодекс.

Судові процеси на Русі і підвладних землях здійснювалися князями на основі звичаїв. Тим не менше, маючи великий апарат насилля, князі мали можливість йти і всупереч звичаям на догоду свому настрою чи особистим уподобанням. Тим самим грішили й уповноважені князями судді.

Важливою силою, що впливало на вирок, була громадська думка. А вона часто йшла за звичаєм та авторитетами.

Честь складання письмового зводу законів належить Ярославу та його синам.

Закон, даний монархом, записаний на фізичному носії вже не був таким гнучким. Він значно покращував відчуття справедливості: вже не поганий місцевий князь-намсник, чи бояр-посадник тебе засудив , а згідно слова вликого князя все розсуджено по правді . Також мали згладжуватися конфлікти між адміністрацією та віче - народного зібрання, що представляло думку місцевого населення.

Також, один закон для всіх земель значно уніфіковував життя по всій імперії, цементуючи її єдність.
Звісно, це ідеальна картина. Сила звичаю була надзвичайно сильна, а влада малих князів на місцях - майже всеохопною. Але важливий крок в потрібному напрямку було зроблено.

Що, власне, зробив Ярослав? Ставши київським князем, він зосередив у своїх руках владу над величезною територією. Ще не маючи достатньо синів, він не міг і створити сильну владу на місцях. Тому перші 10-15 років Ярослав постійно подорожує своїми володіннями, вирішуючи державні справи у провінціях. Проте людина не може перебувати у кількох місцях одночасно, а для розв язання багатьох проблем потрібна була присутність людини масштабу князя (наприклад, щоб судовий вирок був достатньо авторитетним). Тож Ярослав дає письмові рекомендації посадникам, засновані на звичаєвому праві Русі. Це давало змогу регулювати правовідносини на місцях без присутності князя. Але авторитетність рішень носила князівський характер, адже на пергаменті було написано монарше слово якщо людина зробила ось це, то покарання таке . І це ніби не суддя, а сам великий князь виносив рішення. Знов таки, це не могло замінити присутності людини княжого роду, проте задавало потрібну тенденцію на мабутнє.

Ось така Правда Ярослава дійшла до нас у вигляді уставної грамоти новгородському посаднику Костянтину Добриничу.

Нема сумнівів, що дані закони в неписаному вигляді діяли в Руській землі й раніше. Проте рознести їх по всій країні змогло лише написане слово.

Правда Ярослава регулювала, перш за все, кримінальне та майнове законодавство. Вона зберігала інститут кровної помсти, однак була відсутня смертна кара - її замінювала матеріальна компенсація, віра.

Цікавий факт для любителів традиційних цінностей: покарань за мужеложество не було передбачено.

Також важливим досягненням у царині права було укладення Церковного Уставу : він розділяв юрисдикцію церковного та світського судів.

Тесть Європи

Цей заїжджений вираз дуже точно характеризує династичну політику Ярослава Володимировича. Про державну важливість шлюбів у сім ї монарха вже ішлося раніше.

Зараз же достатньо просто перерахувати кілька шлюбів:

  • Ізяслав і Гертруда, дочка польського короля Мешко Ламберта;
  • Володимир і Ода, дочка Леопольда, графа Штаденського;
  • Всеволод і Марія, дочка Костянтина Мономаха, грецького імператора;
  • Анна і Генріх, короь Франції;
  • Анастасія і Андраш, король Угорщини;
  • Єлизавета і Харальд, король Норвегії.


За часів Ярослава Київ став богемним місцем: тут часто перебували аристократи з різних кутків Європи. Особливо популярним був Київ для політичних вигнанців, таких, як діти Едварда Залізнобокого, майбутні королі Андраш Угорський та Харальд Норвезький.

Військові дії на прикордонні

Велика імперія завжди має захищати власні кордони і турбуватися про стабільність в ближньому зарубіжжі, особливо - якщо цивілізований край поступово переходить у володіння диких варварів

1024 року великий князь придушує повстання смердів із пра-російських угро-фіннських племен в Суздальській землі.

1036 року Ярослав завдає нищівної поразки печенігам і тим самим спричиняє їх відіхід з історичної арени як самостійної сили.

В наступні роки Ярослав та його воєводи здійснюють походи на балські племена ямь, литва, а також в Мазовію.

З метою підтримання стабільності в Польщі, було надано підтримку претенденту на королівство Казимиру І, чоловіку сестри Ярослава - Маріїї.

Заповіт

Ярослав лишив по собі п ять повнолітніх синів. Також, свого часу, він став свідком братовбивчої бійні, яка боляче вдарила по позиціям Руської землі. Був у нього і досвід мирного співіснування з братом Мстиславом.

Не бажаючи, щоб його діти повторили боротьбу за київський стіл після його смерті, він запропонував їм схему, випробувану за часів дуумвірату. Правління мало здійснюватися колективно, за формального головування київського князя. Як і раніше, по смерті старшого брата, його мав заступити молодший, а інші князі також малипереміститися по відповідних столах. Проте тепер молодшому належало не вбивати брата, а просто чекати його смерті.

Така система мала попередити усобиці, адже так, рано чи пізно, всі брати, один за одним посідали б київський стіл. Також ротація столів не давала б укорінитися князям у провінціях, стати місцеими правителями. Вони всюди мали відчувати себе тимчасовими представниками Русі.