Від моменту входження Русі до складу ВКЛ відразу відобразилося глибинне протиріччя, що не давало спокійно існувати цій державі: стольне місто Вільна знаходилося на литовсько-білоруському порубіжжі, а біля витоків побудови держави стояла етнічно литовська еліта. Натомість 90% населення складали русини, що мали куди розвинутішу культуру. Це, з одного боку, створювало можливість до поглинання руською стихією Литви. З іншого, литовська еліта не хотіла бути розчиненою в руському світі і зберегти панівне становище в державі.

Ця ситуація давала дві можливості для емансипації українців у ВКЛ. По-перше, завжди залишався автономістсько-самостійницький шлях: існувати у формі удільних князівств на чолі з власними правителями. По-друге, можна було створити централізовану державу, привівши до влади в центрі русинів.

Складалася наступна ситуація: якщо не було змоги відокремитися, русини спрямовували зусилля на захоплення центральної влади політичними методами; потерпівши ж поразку в придворних інтригах, тут же намагалися відокремитися від центру.

Отож, на середину 15 століття українці мали державність у вигляді волинського, київського, новгород-сіверського великих та кількох менших удільних князівств. Усі ці князівства, а потім польську корону, одне за одним унаслідував Казимир Ягеллон.

1471 року настала черга київського князівства - помер великий князь Семен. За його заповітом правління отримував Казимир: Семен відправив йому свого коня і бойову сокиру, що дало Литві привід видати це за останню волю князя, утворити київське воєводство під управлінням звичайного чиновника Мартина Гаштольда.

Додавало питань до законності успадкування і те, що найближчий родич Семена, брат Михайло, в 1470 році був відправлений до Великого Новгорода як представник Казимира і знекняження Києва трапилося за його відсутності.

Князь Михайло Олелькович був популярною в Києві особою: князі з роду Володимира Ольгердовича користувалися любов ю і повагою киян. Якби він у момент смерті брата був у Києві, то тут же був посаджений на велике княжіння.

Тож виходила навпрочуд зручна для Казимира ситуація: Київ залишився без суверенної влади.

Поки Михайло повертався з Новгорода, на Київщині ввели литовську адміністрацію і адміністративно-територіальний поділ.

На жаль, як київські бояри, так і українська еліта загалом, спочатку проспали, а потім проковтнули ліквідацію державності.

Проте, як було сказано вище, втративши удільну державу, руські аристократи спробували захопити верховну владу у Великому князівстві Литовському.

Лідерами емансипації стали Михайло Олелькович, його двоюрідний брат Федір Іванович (князь Більський) та князь Юрій Семенович Гольшанський.

У планах змовників було вбити Казимира та зробити великим князем литовським Михайла: він походив з гілки Ольгердовичів, що була старшою за Ягеллонів, до якої належав Казимир.

Князі заручилися підтримкою Москви, Криму та Молдови. Відразу після інтронізації Михайла вони мали визнати його верховним сувереном всіх земель, наразі підвладних ВКЛ.

Згідно з планом, вбивство мало статися 1481 року в Кобрині на весіллі Федора Більської та Анни Кобринської.

Здавалося, добре спланований і ретельно підготовлений замах матиме успіх. Проте київський бояр і воєвода Іван Ходкевич доніс уряду про заколот.

Організаторів було схоплено, Іван Більський втік до Москви. Перцю ситуації додавало те, що Ходкевич був одружений із сестрою змовника Івана Більського Анастасією. І саме Івану вдалося вчасно втекти.

Нам залишається лише здогадуватися, як у цій ситуації був загорнутий вузол інтриг і хто наскільки був поінформований. Однак логічно допустити, що хтось вів подвійну гру.

Хай там як, але Князівська змова вкотре оголила серйозну проблему - невміння української еліти виступити єдиним фронтом, коли зусилля відповідальної і конструктивної її частини зводяться нанівець дріб язковими інтересами окремих людей.

30 серпня 1481 року в Києві князів Михайла Олельковича та Юрія Семеновича було страчено.