Роки, як стежки. Одні потоптані, забуті, переплетені горем і скроплені неправдою. А інші - бачили лише добро, йшли ними лише правдиві люди, у цвіту вони, соняхами прикрашені. Таке життя наше, як ті стежки. Різні, химерні, та завжди кудись ведуть.

Славна полтавка. Українка до крові і зажурна до останнього блиску очей. Вірна, невтомна, нещасна... Як і звичайна українська жінка.

Доля її - гріховна і стражденна. Життя її, кажуть, напівлегендарне. Але я тому не вірю. Бо вона - легенда. І не тому, що достеменно не напишеш її біографію. Легендами стають не маловідомі. Легендами стають лише видатні.

Десь там, на тихій вулиці Полтави, лунав колись мрійливий голос. Чиїсь медові уста дарували співочі слова і ніби душа оживала, і місто немов співало в унісон. Було те так давно! Але ж було! Були в тій Полтаві, як і у всій Україні, людські біди, поразки, надії і розпачі... Війни, козаки, кохання, зради... Але завжди пісня лікувала потомлену душу. Стражденна Україна співала, співала до останнього віддиху, і пісня рятувала її - на барикадах, у тяжкому бою, у заплутаних лабетах долі, у вічній елегії любові.

Наше місто виховало найспівочішу доньку України - Марусю . Оту дівчину, що нині вона символ нашого краю - полтавського розмаю, наших найкращих соняхів і жит, наших ще не втрачених літ

ЇЇ піснями плакала Полтава

Марусю, чи бачиш ти крізь століття непідроблений захват українських очей? Чи чуєш переспіви своїх любовних пісень? Де ж нині твої козаки, де ті вітри буйні і прокляті Грицьки? Новий час, хоч не гірший за той. Маємо нових борців, нових Грицьків і маємо нові пісні. Та твої не забудемо. Пісні Чураївни - то жива Україна, отака непідробна, справжня моя Україна Країна, що змушує тремтіти від захвату і плакати від гордості. Бо подвиг для нашого народу став уже давно буденною справою. Українська сила і міць у Марусиних піснях. Вони зажурливі і радісні водночас. Бо пісні українські, як і доля українська, - тужлива, але героїчна, жорстока, але така щаслива у моменти бажаної свободи.

Ми співаємо, коли хочемо кохання. А в піснях Чураївни весь жар палкої любові і весь гнів карколомної зради. Пісні Марусині автобіографічні. Про життя писала юнка. Про своє втрачене життя, про своє загублене кохання. Стежка буття її пролягала крізь зраду, помсту і зневіру. Була вона за крок від смерті, та не судилося згинути так передчасно, зовсім молоді літа були порятовані, а от душа розтрачена. Рятує Чураївну кохання - не її кохання. Але чужої любові в цьому світі не буває. Що може бути сильніше за найблагородніше почуття? Лише Бог.

Але любов і кохання - різні речі. Можна розлюбити, а от слова розкохати не зустрінеш в українській мові. Маруся не просто любила, вона відчайдушно кохала. Почуття не вимірюються роками. На жаль, вони вимірюються силою розлуки і розпачем у рядках останньої пісні.

У серці кожного полтавця живе своя Чураївна. Вродлива, закохана, знедолена і відчужена. Але ж така видатна. Дякую тобі, Марусю, за твої пісні. Бо чи була б Полтава колискою духовності і віри, якби не ти. У кожному закутку цього чудового міста живе частинка твоєї душі.

Наш небездоганний світ у її бездоганних піснях. Наша Полтава у її очах, наше горе у її словах, а наша душа - у нашій країні. Любитиму свою Полтаву до скону, молитиму за неї Бога кожного дня, пам ятатиму подвиг наших борців, а в душі плекатиму свою Чураївну.

Найбільше жаль погубленого слова - писав колись Дмитро Павличко. А мені найбільше жаль погубленої української долі. Але я впевнена, що поки наша країна матиме таких прекрасних людей, як Маруся Чурай, таких талановитих жінок, як Віра Холодна і Раїса Кириченко, таких сміливих красунь, як Ляля Убийвовк, то наша Вкраїна ніколи не погине. Бо тендітні жіночі плечі завжди будуть надійною опорою нашим мужнім чоловікам, глибокі українські очі закохають в себе юнаків ще не одного покоління, а спрагла тяга до волі ще не раз порятує нашу святу землю.