Наприкінці 1980-их та на початку 1990-их в радянські і пострадянські студії увійшло поняття імперії, тоді науковці намагалися вкласти кінець радянської багатонаціональної держави у відповідні порівняльні рамки, пише Alexander Motyl .

Результатом цього стало розмаїття чудових книг, у тому числі збірники за редакцією Bruce Parrott і Karen Dawisha, Barnett Rubin і Jack Snyder, Richard Rudolph і David Good, та Karen Barkey і Mark von Hagen.

Не менш важливо також, що поняття імперії увійшло у дискурс пострадянських студій і відтак втратило свою колишню асоціацію з політичними платформами холодної війни.

Термін імперія став настільки респектабельним, що зараз його використовують значно вільніше з посиланням на СРСР і Росію, аніж хотілося б найбільш строгим науковцям.

Досить дивно, що, часто називаючи політику Володимира Путіна стосовно російського близького зарубіжжя імперською чи нео-імперською, дуже мало зусиль було докладено, щоб пов язати сучасні прагнення Путіна з тим очевидним фактом, що радянська імперія розпалася і що, ймовірно, розпад імперії мав деякий вплив на подальшу траєкторію Росії.

І хоча горбачовська перестройка послабила сили імперії, СРСР залишався монолітним аж до 1991 року, коли практично за кілька місяців ціла імперська система зникла і була замінена незалежними чи номінально незалежними державами.

Рухи, партії та особи віддані відродженню імперії існували в усіх постімперських метрополіях.

Звісно, вони існують і в пострадянській Росії, де найбільш промовистим прикладом є Володимир Жириновський з його дивно названою Ліберально-Демократичною Партією, який відверто підтримував ідею імперського відродження з 1990-х років.

Проте заклики до відновлення імперії є особливо сильним в метрополіях, котрі пережили крах імперії чи раптовий, швидкий і всебічний демонтаж зв язків центр-периферія , які власне визначають імперію.

Метрополії, які постають із загниваючих імперій, котрі втрачали свої території протягом століть чи десятиліть, загалом примирюються з втратою імперії і рідко вдаються до повномасштабних спроби її відновлення.

Натомість, метрополії після краху імперії і далі зберігають імперські ідеологію, дискурси і культуру, водночас інституційні, соціальні і економічні зв язки, що колись поєднували периферію і центр назагал продовжують існувати, навіть якщо формально відносини центру-периферії ліквідовано. За таких умов виникає міцний грунт для поширення ідей відродження імперії серед еліт метрополії.

Маємо три добрих приклади постімперських центрів, які зазнали краху і відтак намагалися відновити свої імперії після розпаду.

Російські більшовики оперлися на імперські ідеології та скористалися тривкими структурними зв язками, успішно відновивши більшу частину Російської імперії в 1918-1922 роках.

Німецькі нацисти спиралися на подібні ідеології та соціальні зв язки, але вони зазнали невдачі у відновленні німецького рейху в 1940-х.

І третім прикладом слугує пострадянська російська еліта: у 1990-х імперський дискурс вперше зазнав відродження серед російських політиків й інтелектуалів, а коли Путін прийшов і зосередив у своїх руках владу, вона почала щораз дужче зазіхати на суверенітет своїх неросійських сусідів.

Російські еліти здійснювали відновлення імперії у формі економічних схем, намагаючись прив язати неросійські економіки до російської.

Вони використовували і м яку силу пропаганди неподільності так званого русского мира і підтримки росіян і російськомовних у близькому зарубіжжі , і застосовували жорстку силу , як у Грузії у 2008 чи в Україні в 2014-2015.

Саме на аналітичному тлі краху і відродження імперії стає доречним порівняння Ваймарської Німеччини і Ваймарської Росії .

Обидві зазнали розпаду.

Обидві в результаті зазнали жахливих економічних труднощів.

Обидві звинувачували демократів в розпаді і в економічних труднощах.

Обидві шукали порятунку в імперських традиціях і культурі своїх народів.

Обидві пережили прихід до влади правих націоналістів і сильних особистостей, які обіцяли відновити славу нації та її імперську велич.

І обоє почали м яко і твердо-силові атаки на своїх сусідів.

Два спостереження випливають з цього аналізу:

Перше спостереження: пояснює теперішню російсько-українську війну майже виключно російською внутрішньою постімперською динамікою (культурою, ідеологією, дискурсом, економічними й інституційними структурами), а не зовнішніми факторами, як от реальна чи уявна загроза від постімперських сусідів.

З огляду на це, хоч Версальський договір виглядав як покарання, не він був причиною нацистської чи гітлерівської агресії.

Так само НАТО і Захід хоч і дратують росіян, але поворот Путіна праворуч і його війни проти Грузії та України є наслідком імперського краху Росії, природи його режиму твердої руки і систематично поновлюваних спроб відродження імперії.

Друге спостереження : досі неясно, якими будуть наслідки спроб Путіна відродити імперію.

Чи досягне він успіху, як більшовики, чи зазнає поразки, навіть при великих втратах з усіх боків, як нацисти?

Фактор, який сьогодні може виявитись визначальним, так само, як це було в Росії у 1918-1922 рр. і в Європі в 1939-1945 рр., це рівень залученості інших сил у конфлікт між пост-колапсовою метрополією і периферіями.

У випадку Росії вони стояли осторонь і більшовики змогли відібрати значну частину імперії.

У випадку нацистів великі сили були втрутилися у конфлікт, і як в результаті імперський проект нацистів провалився.

Що вражає у сучасній російсько-українській війні це міра солідарності з Україною, яку показали великі сили США, Велика Британія, Німеччина.

Це дозволяє припустити, що імперський проект Путіна зазнає поразки, хоча коли це трапиться і скільки життів буде втрачено в процесі, залишається неясним.

З англійської переклала Оксана Сікорська.