21 серпня 1919 р. 2-й корпус Української Галицької Армії (УГА), яким командував Арнольд Вольф, звільнив Житомир від військ московського агресора.

Це була 44-та дивізія, у командування якою того ж дня вступив Микола Щорс.

Перед цим він командував 1-ю украінськой совєтской дивізією, яку у боях в липні-серпні було розгромлено Армією УНР.

Рештки дивізії було передано до 44-ї, на чолі якої й поставлено Щорса.

Тікаючи з Житомира, москалі спішно поховали там свого комбрига Василя Боженка, який напередодні вмер у Славуті, обпившись коньяком.

Його мабуть хотіли пафосно поховати в Києві, але не довезли. Не до нього було. Треба було самим рятуватися.

Група ж Січових Стрільців, очолюваних Євгеном Коновальцем, розвиваючи свій наступ від нещодавно здобутої Шепетівки, того ж 21 серпня здобула Звягель (тепер Новоград-Волинський Житомирської обл.).

44-та дивізія мусила окопатися в Коростені.

Не велося московським окупантам і на інших фронтах.

Київська група Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником, заволодівши напередодні Уманню (тепер це Черкаська обл.), рушила далі на Шполу, відрізаючи шлях відступу на північ військам московської комуни, що зосередилися в районі Одеси-Миколаєва.

Здавалося б все для УНР складалося якнайкраще.

Проте насувалася нова небезпека.

Замість москалів-комуністів, які тікали з України, лівим берегом Дніпра до Києва просувалися інші московські війська, війська бєлого двіженія , очолювані вихованцем Київського піхотного юнкерського училища Антоном Денікіним.

Вийшла парадоксальна ситуація: громлячи комуністичну Москву, українці допомагали загарбати Україну білій Москві, а якби вони цього не робили, то тим допомагали б комуністичній Москві залишитися в Україні.

Нелегко було тоді керівництву УНР прийняти вірне рішення.

От і сам думаю: що було б краще?

Може зупинитися й зачекати, поки москалі чубитимуться між собою?