Крім цілої системи культів і вірувань та релігійних поганських практик, мали наші предки свою усну народну творчість. Йдеться тут про народне знання, тобто народну мудрість, про фольклор.

Це все те, що на відміну від писаної, на письмі закріпленої словесності, зберігається в пам яті народу і за традицією, іноді через століття, усно передається від покоління до покоління

Святкований на усій етнографічній території день Купала, пристосований під впливами Церкви до дня св. Івана, на думку Маланюка, не є нічим іншим, як певною модифікацією малоазійського правікового культу великої матері-Кібели.

В творах архаїчної усної словесності, слово і словесний текст ніколи не існують самі по собі, але завжди в контексті обрядової дії, яка завжди має практичну утилітарну скерованість.

Очевидна річ, із зміною світогляду зміняється характер фольклору і словесний образ, відірваний від обряду, тратить своє світоглядне значення чи свою практичну вартість і завмирає як незрозуміла пам ятка минулого.

Християнство поставилось негативно до усної народної творчості, а то й відкрито поборювало її, і в літературних творах ХІ-ХІІ ст. спостерігаємо категоричний осуд таких елементів старопоганської обрядовості, як, коляда, купало, ігрища, бісовські пісні і пляски (танці) , тощо.

Але, не зважаючи на це все, усна словесна творчість зберіглась в нових формах. Вона вбирає в себе нові впливи середньовічного письменства як це бачимо на прикладі Слова о полку , де прекрасно поєднується усна й письмова творчість. Ба, навіть ще у XVI ст. маємо сліди культивування старої обрядовості групами професійних музик, співаків скоморохів, а далекий відгомін цих прадавніх часів, коли творилася обрядова пісенність чи і самий обряд, спостерігаємо й сьогодні, хоч би в українському весіллі.

Українська усна народна творчість дуже давня і дуже багата, і вона має першорядне значення для історика культури як джерело пізнання давнього побуту, давньої обрядовості і ментальності наших предків. Але й нелегка справа її вивчати.

Діло в тому, що під діянням різних культурних впливів, народна словесність може мінятися (як от під впливом запровадженого християнства), а теж подибаємо в ній інколи сильні впливи варяжської словесності чи взагалі індоєвропейської.

Не дивлячись на такі методологічні застереження25 дослідники літератури й культури встановили безсумнівне існування багатої і різновидної української народної словесності, джерел якої треба шукати в житті й побуті давніх слов ян. Вона була невід ємною частиною життя народу, користувалася широкою популярністю і довгі часи зберігалась у Київській Русі.

До найстаршого типу усної словесності належать зумовлювання, тобто магічні закляття. Вони мають всі признаки первісної усної словесності і мають практичну мету, напр. привертати чи викликати кохання, забезпечити успіх на полюванні чи оберегти худобу, або вилікувати людину.

Про їх давнину й значення свідчить такий історичний факт, що вони занесені в договори Русі з греками (в 907-911-945-971 роках), в яких клялись зброєю, Перуном, Велесом і т.п.

Зі зміною світогляду зміняється характер замовлювань, а на ґрунті середньовічної християнської ідеології традиційний текст замовлювань поєднується згадками про святих, Божу Матір і т.п. В новіших часах використовують їх різні знахарі, ворожбити чи шептуни.

На тлі всіх творів народної усної словесности найпомітніше вирізняються два циклі поезії:

а) обрядова поезія, зв язана з обрядами весільними та похоронними (голосіння);

б) календарна, зв язана зі зміною пір календарного року (весни, літа, осені, зими).

В обох типах відображено поганські вірування й звичаї. Вони довгий час існували з християнськими звичаями і поєднувались з ними проти волі Церкви.

Обрядова поезія

Весілля: весільна обрядова поезія одна з найстарших форм українського прадавнього ритуалу, який завершувався шлюбом.

Були різні форми шлюбу:

1) викрадання нареченої (. умикання),

2) купівля за віно (за матеріальну винагороду батькам молодої),

3) відвоювання дружини одним родом у другого.

Типовим для українців був шлюбний обряд, що супроводжувався радісними й веселими піснями і з нього пішла традиційна по сьогодні назва весілля.

У християнські часи шлюбний обряд являв собою дві дії: офіційний церковний шлюб і самий обряд весільний, який не мав і не має нічого спільного з християнською релігією.

Весілля становило цілу історико-символічну драму, а головними постатями цієї драми є молодий (князь) і молода (княгиня) і челядь, тобто ближчі родичі, дружина князя на чолі зі старшим дружбою керівником церемоніалу і дружкою при княгині молодій.

При молодому є також бояри, а з них старший грає роль провідну і світилка , що носить шаблю. Челядь молодого і молодої це ніби два протилежні воюючі табори: двір князя і двір княгині, перший нападає на другий, воює за княгиню-молоду, яка ховається, поки її не знайдуть і не заберуть.

В обряді українського весілля існує віно умовний викуп у формі подарунків для батьків молодої.

Войовничий запал обох таборів супроводиться веселими, насмішкуватими і сороміцькими піснями, через те старі книжники і священики називали народне весілля бісовськими ігрищами .

Крім цього в Київській Русі існував звичай покривати голову нареченої, а також звичай роззувати молодого молодою. Був теж звичай виготовляти прикрашену гілку деревця як атрибут весільного обряду, пекти спеціальний весільний білий хліб-коровай, а все це треба вважати залишками родово-племінного побуту.

Найбільш типовим для стародавнього українського весілля є крадіжка або умикання молодої, купівля та продаж її.

Обрядове умикання в складі весільного обраду це не так пережиток колишнього реального поривання дівчини, але чиста обрядова форма: дівчина демонструє, що вона нерадо покидає свій рід, бо ж перехід з роду в рід вважався в давнину великим злочином супроти власного роду .

І тому вся обрядовість весілля має показати, що ні сама дівчина віддається, ні самі батьки не віддають її добровільно. Вона це робить з примусу. Її вихід з роду вважається смертю або знищенням. І в цьому міститься сенс обрядового оплакування дівчини: над нею голосять так само, як над померлою. Отже в темі весілля можна помітити дві частини:

  • обрядовість пов язану з відходом дівчини зі свого роду і
  • прийняття ЇЇ до нового роду.

Весільні пісні, які переважно співає жіноцтво, фіксують все те, що відбувається в даний момент.

Похорони.

Похорони покійника супроводились у давніх слов ян плачем і це відобразилось у староруськім фольклорі.

Свідчення про голосний плач над небіжчиком (причитання) залишили наші літописи в описі поганської тризни і християнського похорону.

Плакав народ, плакав князь, а тіло небіжчика везли на санях. Зразком плачебної поезії є плач княгині Ярославни у Путивлі в Слові о полку Ігоревім .

Причитанням оплакував Володимир Мономах свого сина Ізяслава.

Було вірування, що небіжчик продовж року невидимо з являється над своєю оселею. Тому на похорони приносили коливо кашу з медом.

Вірили теж, що покійник може з явитися в різних постатях жінка звичайно горлицею, дівчина зозулею і буде кувати та воркувати на дереві. Сліди зеґзиці (тобто зозулі), що незнаєма рано кичет на Дунаї є в Слові о полку і є прообразом молодої жінки, що тужить за милим.

Плачі й голосіння по небіжчикові збереглися до наших днів. Порівняння з народними плачами, записаними в XIX ст. показують, що деякі риси поетики плачів залишились в творах і проповідях релігійного змісту і в літописах.

Календарна поезія

Другим найстаршим типом усної словесности є обрядова пісенна поезія народно-календарного циклю, або по простому календарна поезія.

Вона пов язана з основними сезоновими моментами сільськогосподарського року.

Кожна сезонова робота починалася, супроводилась і закінчувалася виконанням хорових і музичних обрядів, які мали характер драматичної гри .

Отже в кожну пору року всі найважніші роботи супроводились виконанням певних обрядів, спочатку поганських, а пізніше переплетених з християнськими, і ці пори засоблювались певними божествами: Коляди, Марени (зима), Ярила, Купала (весна-літо).

Річне коло календарно-обрядової поезії починалося з весняного циклю.

Весну, як найрадіснішу пору року в житті хлібороба, зустрічала людина різними обрядами, іграми, піснями.

Найпопулярнішим був обряд зустрічі весни, коли то співали спеціальні пісні гаївки , які мали мати магічну силу прикликати весну і забезпечити урожайне літо.

Виконувались вони дівочим хором у поєднанні з танком. Рештки їх у формі гагілок і весняних хороводів збереглися до наших днів.

Весняний цикль невід ємний від культу предків.

Люди шанували пам ять померлих, вірили, що їхня душа переселюється в дерева, трави, квіти, і вони тепер оживають і можуть допомогти якщо їх придобрити.

Після Зелених свят припадає поганське обрядове свято русаліїв (староримське свято рож), що згадується в Повісті временних літ .

За християнським календарем русальні свята злилися зі святом Тройці.

Русальна неділя це час переходу весни в літо і в давнину це було велике свято: воно мало на меті викликати душі померлих і вблагати їх, щоб вони сприяли урожаєві, добробутові.

Весняний цикль продовжували пісні літнього циклю, які теж мали магічний характер. На середину літа (24 червня за ст. стилем) припадає одне з найбільш поетичних обрядових свят Івана Купала.

Це пора буйного розквіту природи, коли, за народним віруванням, під проміннями щедрого сонця навіть папороть розцвітає. Знайти в цю ніч папороть це знайти щастя. Напередодні свята молодь збиралась на вигоні, палила вогні, спалювало опудало Купала, скакала через вогонь, співала пісень, виводила танки, а в піснях сильно звучали хліборобські мотиви.

Християнська Церква не могла викорінити цього свята і поєднала його з святом Івана Хрестителя.

Черговий цикль літньої календарної обрядовості творять жниварські пісні, (бо збір урожаю супроводився певними обрядами й співами). Це було свято обжинок, яке деякі слов янські народи святкують по сьогодні. Під осінь приходило свято Коструба пращання літа, підчас якого ховали ляльку-смерть.

Врешті приходив зимовий обрядовий цикль, до якого належать колядки і щедрівки.

Обряд і свято коляди збігається з зимовим поворотом сонця й широко практикується його в дохристиянській Русі, очевидно в зв зку з грецькими та римськими поганськими святами зимового циклю (сатурналії, брумалії, воти, календи). Христова Церква повела рішучу боротьбу проти цього свята і воно поступово злилося зі святом Різдва.

Основні обряди й атрибути цих свят (кутя, щедрий вечір, сніп колосся, ворожіння і т.п.) спрямовано на забезпечення багатого врожаю й добробуту в хаті.

Свято коляди супроводжувалось колядками й щедрівками, святковими обрядовими піснями, що їх виконували колядники. У світській основі колядок і щедрівок є величання господарів та їхньої сім ї, побажання багатства і доброго врожаю.

Більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, лише колядки (які і по сьогодні співаємо на Різдво) і щедрівки (під Новий рік і Водохреща) зберегли ознаки своїх колишніх магічних функцій.