Цією публікацією я відкриваю цикл вкрай важливою украінсккой історичної літератури поширення якої в Україні до недавнього часу була неможлива ....

"Ви ж добре знаєте його ролю у визвольному русі національностей: він покликав до незалежносте Італію, він відбудував на якийсь час Польщу. Його ім’я знаходимо при відродженні Югославії, поруч з Кара Джорджем та в історії Греції поруч імени Ріґа. Ви зробили нам велику наукову й політичну послугу, нагадавши, що Наполеон звязаний теж із відродженням національного руху на Україні. Україна живе й житиме. Ми, французи, сини Великої Революції, ми вітаємо вашу вільну Україну.

Ми певні, що вона зберігатиме для нашої Франції почуття дружби, яку вона виявляла від віків".

Едуард Дріо

Від автора

Ця книга є пятою частиною праці «Франція й Україна», що має подати огляд франко-українських взаємин у ході віків. Деякі уривки з цієї ча­стини друкувалися свого часу у (французьких періодичних виданнях («Revue des Etudes Napoléo­niennes», «Le Temps», «Le Monde Slave»), але остаточним нашим висновком сьогодні є оця книга, що з неї сподіваємося незабаром пустити у світ і французьке видання.

«Наполеон і Україна» займається також і до­бою революції, бо в міжнародній політиці Французька Революція й перша Імперія були тісно зв’язані одна з одною. За тих часів Україна не користувалася вже навіть тою обмеженою автономією, яку мала ще за часів першої половини XVIII віку, яким ми присвятили іншу частину «Великий Мазепинець. Григор Орлик», Львів, 1932).

Україна за добу Наполеона політично була звичайною провінцією російської імперії й як така могла бути лише об’єкт о міжнародних комбінацій. Такою вона й була для Наполеона, як видко з матеріялів, що їх читач знайде далі.

Мій Дорогий Друже,

Ви прохали в мене кілька рядків передмови для Вашої книжки. Я дуже щасливий, що маю нагоду скласти Вам побажання за Ваше гарне зусилля, щоб привернути історичні права українській нації. Коли після провалу Росії та единонеділимого царату ім’я України знову віджило в історії, Ви один із перших у Франції проголосили, що Україна не е чистою вигадкою німецької науки або німецької амбіції до гегемонії і я з радістю віддав у цій справі для ваших послуг «Журнал Наполеонівських Студій» (1922).

Завдяки Вам ми будемо краще пам’ятати, що Україна — давня й велика нація, яка з покоління в покоління зберігала свої традиції та права. Завдяки Вам ми віднайшли політику нашої старої монархії і ми краще зрозуміли Мазепу. Але головно, дорогий мій друже, дозвольте привітати Вас і подякувати за те, що Ви допомогли нам зрозуміти й передати це зрозуміння іншим — справжню постать Наполеона. Дехто, особливо німці, принаймні прусаки, бажали зробити з нього тирана, деспота.

Матеріали ці здебільшого появляються вперше; претендувати на цілковиту повність вони не можуть, хоч розшукували ми їх довгими роками. Та які нові матеріяли і не знайшлось би пізніше, вони, гадаємо, основно не змінять тих висновків, що їх зробить читач, коли скінчить останню нашу сторінку.

Пишемо «читач», бо самі ми свідомо стримувались від висновків; вони зрештою зайві.

Документи, які тут подаємо, такі красномовні, що коментувати їх та ще докладно — значило б тільки збільшувати друковані сторінки, а не зміст. А це непотрібне ані читачам ані авторові. З тих самих причин ми строго трималися теми «Наполеон і Україна», а не відходили в бік питань зв’язаних зі східньою політикою Наполеона, питань вельми цікавих, але далеких від нашої теми.

Особою Наполеона та його політикою ми займалися тільки настільки, наскільки це було потрібне, щоб читач зрозумів «українську політику» найбільшого військового ґенія у світі, одного з найздібніших державних діячів історії, основника модерної Франції і — що може ще важніше, постаті, яку природа обдарувала такими ріжноманітними талантами, що вона завжди й скрізь буде окрасою людського ґенія, без огляду на те, чи кому подобається, чи не подобається діяльність Наполеона... Вкінці висловлюємо подяку установам і особам, що в той чи інший спосіб прийшли нам з допомогою підчас писання цієї книги, а саме: «Національній Бібліотеці», «Архівам міністерства закордонних справ», «Архівам війни та моря», Національному Архівові та бібліотеці міста Ґіз; покійним вже нині французьким історикам Albert Mathiez, A. Chuquet, F. Masson та найбільшому сьогодні історикові наполеонівської доби професорові Edouard DriaIt авторові восьмитомовоі монументальної праці «Наполеон і Европа», який зробив нам честь передмовою до цієї книги. Не можемо не подякувати на цьому місці французьким публіцистам, що свого часу відгукнулись у газетах на французькі уривки цієї праці і через це захитали у французькій опінії одною з най дурніших історичних леґенд, буцім-то: «німці вигадали Україну». Зокрема дякую Михайлові Рудницькому за поміч при виданні цієї книги; він — можна ска­зати — від довгого часу вже є нашим моральним видавцем, у Галичині. Дружина моя, що з такою саможертвою допомагала моїм працям, не дожила до появи цієї книги. В її пам’ять присвячую я цю студію дочці Вірі, якій нехай ці сторінки нагадують Україну, де жили й діяли її предки, починаючи від Данила Апостола, — Україну, яку, вірю, вона ще побачить. Париж, травень 1937.

Спадкоємець революції та новий цезар — Наполеон за слушним висловом французького історика Альберта Вандаля, втіляв у своїй закордонній політиці одночасно політику Хльодовіґа та Революційного Комітету Громадської Безпеки. Нам нераз уже доводилось аналізувати відношення старого французького режиму — королівства Бурбонів — до України й ми довели безперечними документами, що французька політика XVII й XVIII в. взагалі ставилися прихильно до українських державницьких змагань. Революційна Франція нічого не змінила в цій політиці.

Новітня Франція з перших днів свого існування знайшла невблаганного ворога в особі царської Росії.

До природних та історичних протиріч Франції та Росії на Сході Европи й на Близькому Сході, приєднався ще тепер страшний жах Катерини ІІ перед «Французькою Пошестю». То був час розцвіту найтемнішої реакції в імперії Рома нових, і цариця не могла очевидно залишитися байдужою до гасла виголошеного на берегах Сени: «Народи народжуються вільними та рівними, невольниками їх робить лише державний устрій». Знищення Бастилії знайшло французьким представником у Петербурзі Жене (Genet), який напередодні революції замінив відомого Сеґюра, що супроводив Катерину підчас її подорожі 1787 р. по Україні. Один з нечисленних дипльоматів Жене негайно щиро приєднався до нового режіму, спершу до конституційної монархії, згодом до республики. Легко уявити собі становище Жене при дворі, де так ненавиділи революцію. Реляції Жене знамениті не тільки змістом, але й формою, дають докладну й красномовну картину боротьби Катерини з революцією, якої втіленням у Петербурзі був саме Жене. Вже 3 листопада 1789 р. Жене сповіщає уряд, що «тут уживають заходів проти заколотів у Франції». Спостерігаючи умови російського життя, Жене, між іншим, завважує: «як колись селяни Росії, що не посідають жадної землі та є на Становищі рабів, розірвуть кайдани, що їх скували, вони першим чином переріжуть шляхту, що володіє всіма землями». Представник нової Франції мав зв’язки з якимись людьми, що «скінчили школи та вміють читати. Вони запевнювали мене з ентузіязмом, що як їх синів, братів чи родичів пішлють битися з французами, вони благатимуть їх, щоб стріляли в повітря».

Зносини Жене з ліберальними на той час російськими верствами не залишилися, звичайно, таємницею для уряду, так, що 19 липня 1792 року цариця вислала Жене з Росії та перервала дипльоматичні звязки з Францією до того часу «доки Його Христіяніша Величність не дістане знову своїх прав і привілеїв».

Жене приїхавши до Парижа застав тут одно­стайне обурення проти Росії, якої войовничі приготування проти революційної Франції добре були відомі. Ще на початку 1790 р. в міністерстві закордонних справ зложили довгий меморіял «Про небезпеку для Европи від політики анексій Росії».

Цей меморіял різко осуджує закордонну політику царату, починаючи від Петра. Про Україну читаємо в цьому меморіялі: «Тоді жертвою царської амбіції впала Україна — країна багата на збіжжя, густо заселена войовничою нацією, що свого часу уявляла важливу для нас барієру між Росією і Польщею».

Негайно, як Жене прибув з Росії, комітет Конвенту, що кермував закордонними справами, доручив йому зложити меморіял про народи, що заселюють Росію. Нема чого й казати, що Жене не пожалів темних фарб для зображення царської імперії.

Очевидно, він зупиняється й в Україні «країні повній славетних традицій з войовничою нацією, сильно роздратованою московським ярмом». Жене радить Конвентові підготовити повстання в Росії, а в першу чергу на Україні. При цьому французький дипльомат покликується на Карла XII, що «стратив всю справу лише тому, що не досить енергійно переводив у життя свої принципи щодо Московії, яка до царя Петра була нічим і ім’я якої ми ледви знали».

В комітеті Конвенту, який дістав меморіял від Жене, були дві особи, що віддавна цікавилися Україною: були ними Kappa й Буасі д’Анґля.

Фаховець у справах східньої Европи, колишній особистий секретар волоського господаря — Kappa підчас свого перебування в Ясах слідкував за подіями на Україні. В 1777 році він видав «Історію Молдавії та Валахії», підкреслюючи відмінність Росії від України, де «свого часу славнозвісний Богдан Хмельницький, гетьман і вожд козаків, примушував тремтіти не тільки поляків, але й турків, які звали його Хмелем».

Буасі д’Анґля (Boisy d’Anglas) — видатна постать революції. Людина вельми освічена, автор низки літературних праць, він від самого початку революції зацікавився справами відношення царського уряду до України, Криму та Грузії. В цих питаннях Буасі д’Анґля читав багато, роблючи виписки, які хотів може використати для ширшої праці, що так і не побачила світу. Саме з почину Буасі д’Анґля Конвент наказав перекласти на французьку мову працю англійця Єліяса Абесі про Туреччину, працю вельми русофобську.

В комітеті закордонних справ Конвенту підчас обговорювання меморіялу Жене, Буасі д’Анґля між іншим покликався на уривок праці Абесі про козаччину, а саме таке її місце: «Колись козаки доходили до воріт Царгороду. Поляки не поводилися з козаками, як це-належалося такій войовничій нації, і вони від­мовилися залежати в будьякий спосіб від чванли­вої польської нації. Турки використовуючи таку необережність поляків, шукали козацької приязни і ріжного роду політичними залицяннями притя­гали козаків до своїх інтересів».

Kappa й Буасі д’Анґля були ініціяторами того, що Конвент наказав свому представникові «для Польщі та східних країн», громадянинові Парандієрові, який мав за осідок Гамбург, «пильно слідкувати за настроями в Україні та подавати інформації про українські справи». Одночасно Лєлєман, посол у Венеції, де він організував польських емігрантів, одержав інструкцію «придивитися, чи немає поміж поляками українців, бо Польща та Україна мають поширити гасла свободи на всій півночі».

За якийсь час Парандієр надіслав Конвентові меморіял про Україну та козаччину, де між іншим читаємо: «Східна частина Волині, воєвідства київське та брацлавське, Поділля, майже всі заселені козаками. Країна ця зветься Україна й дуже родюча. Російська армія одержує ввесь свій хліб і фураж з України. Мешканці цієї останньої всі відваж­ні, мужні, сміливі, меткі та незацікавлені в жадних матеріяльних користях і тужать до своєї незалежности. Через цю любов до самостійного життя вони в 1648 р. піднесли повстання проти утисків польської шляхти, так, що нарешті король Казимір змушений був визнати їх ватажка Хмельницького головою і гетьманом України».

У літку 1792 р. Конвент вислав посла де Семонвіля (de Semonville) до Туреччини, якому мі­ністр закордонних справ Лебрен (Lebrun) дав таку інструкцію: «П. де Семонвіль пояснить Великому Везиреві всілякі труднощі, серед яких опинилась Росія, а саме поганий стан її фінансів, істнування ріжних ґруп, що готові розділити цю широку імперію, зрештою можливість повстань на Україні, на Кубані і в Грузії проти російського уряду. Пояснивши, як можна докладніше, про морські сили, які ми можемо розвернути в Архіпелязі, п. де Семонвіль дасть зрозуміти Порті можливість незалежности Криму і зруйнування Херсону, як неминучий наслідок появи французької ескадри на Чорному Морі».

За кілька день йшла нова інструкція, виразніша: «Ми маємо на увазі Притягти Швецію на наш бік. Ми не знехтуємо жадного способу, щоб переконати її про потребу інвазії в Фінляндії та наступу на росіян на Балтику. Ми гадаємо, що легко буде піднести рух поміж татарами, які загалом ненавидять росіян. Буде корисно сприяти повстанню кубанських татар, бо тоді вони допоможуть захопити острів Тамань, а звідси у свою чергу легко буде зробити десант у Криму. Тому, що більшість кримських татар втікла в 1784 р. до Царгороду, легко буде з їх допомогою розвідати про місцеві умовини і як саме здійснити цей проект. Можна буде також через розумних емісарів розвідати настрій серед козацької нації, яка, звикла до свободи, мусить з нетерплячкою переносити своє поне­волення в Росії (L’ esclavage de la Russie). Врешті, буде можливо знайти поміж козаками якусь смі­ливу особу, що відважилась би зорганізувати повстання й відновити історію Пуґачова. Громадянин Семонвіль сам оцінить на місці ті чи інші способи, і його світлий патріотизм проводитиме ним у роз­шуках засобів для здійснення цього проекту».

Як бачимо, Лєбрен отверто стає на шлях розчленування царської імперії, а союзом зі Швецією та Туреччиною відновляє королівську «Східню барієру» в якій Україна завжди грала свою ролю. Семонвіль вирушив у Царгород, де посли Росії, Цісаря та Прусії, тоді обєднаних в антифранцузьку коаліцію, швидко довідались, що посол революційної Франції везе якісь пропозиції султанові. Хоч самих пропозицій ворожі Франції дипльомати не знали, але робили, що тільки могли, щоб Семонвіль не дістався до Туреччини.

9 серпня 1792. р. вони передали султанові меморіял, в якому читаємо: «Кривава якобінська партія, бажаючи скрізь роздути духа анархії та ворожнечі, вислала до Царгороду одного з найнебезпечніших її членів Семонвіля, людину таких неетичних засад, що жілька урядів уже відмовили йому в’їзд на свою територію. Негідні проекти цього емісара, які є відомі цісарському дворові, прагнуть не більше й не менше, як розсварити Туреччину з її друзями і створити диверзію корисну для злочинної орди, що панує у Франції і хоче знищити цілу Европу».

Російський посол запевняв султана, що: «Семонвіль — якобінець, тобто належить до секти пекольної, злочинної, одержимої демократією, складеної із клятих ворогів і відомих вбийників, що користуються проти всіх володарів зрадою, перфідією, ножем і отруєю».

Переляканий султан відмовив Семонвілеві (який очевидно зовсім не надавався ані на вбийника, ані на злодія, а був аристократом, що визнав новий режим) в’їзд до Царгороду, і проекти Лебрена дальше архівів не зайшли.

Але змісту цих проектів Конвент не забув. В інструкції «Комітету громадської безпеки» до Ревбеля (Rewbell), з 12 вантоза 1794. знаходимо: «Безперечно ми можемо провадити з Росією лише політичну війну з огляду к а простір, що відділює наші країни. А щоб якслід провадити цю війну, треба підтримувати Польщу, донських козаків і Україну, колишню союзницю шведського короля Карла XII. Цю войовничу, колись вільну, націю поневолив цар Петро. Необхідно відродити в цієї нації почуття свободи, щоб вона могла знищити ярмо, під яким стогне і щоб дерево свободи розцвило в Києві».

Що реального Конвент хотів зробити, щоб «дерево свободи розцвило в Києві» годі дізнатися з документів, але діставши цю інструкцію Ревбель нотує: «Див. «Анекдоти» Шерера».

Не важко догадатися, про які саме «Анекдоти» думав Ревбель. В 1792 р. Жан-Бенуа Шерер, автор голосної праці «Аннали Малоросії», що появилися 1788 p., видав анонімно у Льондоні шеститомову працю під назвою: «Цікаві та таємні анекдоти про російський двір, за російськими архівами; також кілька анекдот, що стосуються до ріжних народів цієї держави. Подав мандрівник, що пробув 13 років на Росії».

Ці «Анекдоти» і мав на увазі Ревбель, який певно і прочитав їх. А там він міг знайти цікаві речі про Україну:

  • про московський терор за часів шведчини (III., ст. 123)
  • про руїну Батурина (V.. ст. 210—211)
  • про руїну Січі (III., ст. 134—141)

Лектура Ревбеля (а як людина цікава та освічена, він певно не обмежився лише «Анекдотами Шерера) не пропала дурно, і ми незабаром зустрінемо ще Ревбеля в документах, що торкаються України...

«Одинацятого плювіоза Третього року Республики» (1795) в Національному Конвенті провадилися палкі дебати про міжнародне становище Франції. Велику промову виголосив знаний нам вже Буасі д’Анґля, який заатакував у найгостріший спосіб Росію.

«Росія», — твердив Буасі д’Анґля, — «це гірський руїнницький потік, а щоб він не розлився, то його треба необхідно спинити. Чи треба мені, громадяни, вам нагадувати, що вже 60 років, як Росія, ховаючи в собі дикунську силу, придбавши способи новітньої тактики, знищила Кавказ, поневолила козаків, підбила Грузію, завоювала Крим, поділила Польщу, зжахнула турецьку імперію й загрожує Царгородові? Знаю, що мені можуть відповісти і з певною підставою, що російська імперія — це кольос на глиняних ногах, що корупція розїдає її, що рабство позбавляє її всякої енергії, що вона надто величезна для урядування, що роз­ширюючись, вона тамсамим готує свою руїну й що кожне ЇЇ завоювання, це крок до катастрофи. Погоджуюсь з усім цим, але ґіґант, раніше ніж загинути, роздушить вас і впаде на ваших руїнах. Подумайте про це, час минає, блискавка блискає, московський потік збирається, Атилля вдруге рушає й ви загинете, як своєчасно не зєднаєте свої сили, щоб зупинити цей руїнницький бич».

Чи не внаслідок промови Буасі д’Анґля три дні пізніше урядовий Moniteur Universel приніс фантастичну, але характеристичну вістку з Росії, що, мовляв: «Козаки повстали проти російського ярма. Повстання надзвичайно поширюється і салдати Катерини мусять від нині битися з одним з найвідважніших народів Европи, який бореться за свою свободу».

Залишаючи на боці фразеольоґію та стиль промови Буасі д’Анґля та вістки «Монітора», всеж маємо яскраву тенденцію тодішньої французької політики. Та справа не обмежилась тільки самими промовами. Франція за тих часів мала якихсь таємних агентів на Україні. Один з них, якого імени не можна встановити, надіслав 24 грудня 1795. р. листа до міністра закордонних справ, в якому запевнює що: «В поборюванні московської сили треба, головним чином, рахувати на козацьку силу на Україні. Цей нарід, колись вільний, не забув ще, чим він був. Без огляду на деспотизм Росії, що все душить, Козацька Нація зберегла почуття свободи. У глибині річей це буде смертельним ударом для Росії, коли вдасться піднести Україну, яка тоді відограе велику, коли не головну ролю, у справі визволення всіх славянських націй, що стогнуть під московським ярмом».

Таємний аґент докладно зупиняється на при­роді України, на її багатствах, на родючому ґрунті, худобі, великих економічних перспективах і на характері «міцної раси, відомої у цілій Европі».

Незабаром померла цариця Катерина, а її син Павло оголосив формальну війну Франції, а це мусіло очевидно ще більше зміцнити у французьких урядових колах зацікавлення Україною.

Дійсно у вересні 1796 р. знаний уже нам Ревбель, член Директорії надсилає на Україну таємного аґента під іменем Муасонюра.

8 травня 1797. р. він вернувся вже до Франції, відвідавши Правий беріг, Київ і Полтаву. Того самого дня він надіслав зі Страсбурга рапорт до Ревбеля.

Рапорт цей на превели­кий жаль зложено в загальних тонах; , видко, що Муасонюр з якихось причин уникає тут фактичних інформацій про свою місію. Можливо, що Муасонюр хотів таким чином більше заінтригувати Ревбеля. Тому знаходимо в рапорті зі Страсбурга за­гальні моменти з історії України, очевидно про шведчину, та такі твердження, що якщо російська армія чогось варта, то лише завдяки українським козакам.

Рапорт Муасонюра зробив своє. 23 лютого 1798. Ревбель приняв його під прибраним іменем Вольсея. На цій авдієнції Муасонюр чи Вольсей підніс цілий плян антиросійської пропаганди на Україні. В чому конкретно полягав цей плян уповні не можна довідатися з документів; але Муасонюр запевняв Ревбеля, що це «є результат комбінацій, над якими він багато міркував, що вони обґрунтовані на його досвіді місцевих умовин і що він певний успіху, коли уряд доручить йому цю конфіден­ційну місію, яку він твердо рішив довести до кін­ця, навіть рискуючи життям».

Муасонюр уважав, що «від Озівського моря до Волині можна розташувати аґентів, які під його власним проводом нагадували б мешканцям про їх славне минуле й доводили б їм, яке небезпечне для них московське панування. Згодом, як витвориться вже певний настрій, необхідно буде надіслати на Україну кілька французів старшин-інструкторів. Зброї непотрібно, бо населення володіє нею удовіль. Головною базою в разі повстання — що повинно бути конечною метою всієї цієї акції — буде Басарабщина, звідки дуже легко можна мати сполучення з французьким послом у Царгороді»...

На цьому місці мусимо перервати меморіял Муасонюра до Ревбеля, щоб нагадати, що вже на якийсь час раніше — 15 квітня 1797. p., поляки емігранти в Парижі представили Директорії плян визволення Польщі, для якої вимагали також цілий правий беріг Дніпра разом з Києвом «старою польською країною». Згідно з цим пляном, селяни Правобережжя «ставляться вельми прихильно до поляків і вони перші допоможуть французам у справі визволення Польщі».

Невідомо яким чином Муасонюр довідався про польські претенсії, але у свому меморіялі, що його передав Ревбелеві на авдієнції, він згадує польський плян, який поборює в коротких, але ка­тегоричних виразах.

«Звязати справу революції в Україні з плянами польських патріотів це заздалегідь провалити всі наші проекти щодо цієї країни. Населення на Україні ставиться з надзвичайним недовірям до всього польського, добре памятаючи часи панування польської шляхти в країні козаків».

Муасонюр пропонує Директорії вислати французьку ескадру з експедиційним корпусом у південну Україну.

«Туреччина, яку мусіла б французька дипльоматія зацікавити в експедиції надією на повернення Криму, певно перепустить охоче ескадру через Дарданелі і ця остання легко зможе зробити десант на Чорному Морі. Раз висадившись, французька армія знайде сім міліонів мешканців, з запалом готових допомогти французам роздушити росіян. Російський уряд не може рахувати на своє військо на Україні, бо воно в переважній більшости складається з українських козаків. А відірвавши Україну від Росії, Франція завдасть останній рішучий удар, від якого ця хижацька держава ніколи не зможе опамятатися, 6о єдине, хоре місце російської імперії — це Україна. А тод нова братня (себто для Франції І. Б.) республика утвориться в колишній вільній країні Козаків, і діти відродженої Козацької Республики благословитимуть назавжди французьку республику та імя нашої країни вічно житиме в наддніпрянських степах. Скрізь у цих степах я помітив ненависть населення до російського ярма. Всі жаліють, що входять у склад держави рабів. Вони голосно (!) кличуть французів і свободу».

Залишаючи на боці фразеольоґію меморіялу Муасонюра, яка відбиває на собі час французької революції, залишаючи на боці також певне перебільшення французького аґента «голосно кличуть французів і свободу», все ж маємо перед очима кокретний плян, про який, як ми вже бачили, думав і Лєбрен і про який геть пізніше думатиме якийсь час і Наполеон III. Архіви не зберегли для нас дальшої пайки проектів Муасонюра, і ми не знаємо навіть думки Директорії про ці далекосяжні проекти, таксамо як невідома нам доля й самого французького аґента, що блукав по українських степах. Рік пізніше французька ескадра дійсно вийшла в море, але, як відомо, зовсім в іншому напрямку: до Єгипту...

Всі ці проекти в українській справі, звичайно, залишалися державною тайною і зміст їх не доходив до ширшого громадянства .

Проте симпатії до України зустрічаємо також і в тодішній пресі та друках. На одному з останніх мусимо зупинитися докладніше з огляду на особу автора, як теж з огляду на зміст цієї публікації.

Маємо на увазі твір Ґаран де Кульона.Спочатку член Установчих Зборів, а потім Конвенту — Ґаран де Кульон належав до лівиці, був «Генеральним прокурором» і автором закону про визволення чорних у французьких кольоніях.

«Будучи в осередку політичної хуртовини, я мав потребу зупинитися на проблемах, далеких від мого особистого життя». Такою проблемою були для члена Конвенту причини упадку польської держави.

Він зібрав багато матеріялу, прочитав досить солідну на ті часи літературу і в «третьому році Республики» (1795) вийшла у світ його книжка під заголовком «Політичні досліди над старою й новою польською державою, прикладені до ЇЇ останньої революції».

«Яка не була б доля цієї книжки», — пише Га ран де Кульон в передмові» — «вона не осягне своєї мети, коли не збільшить ненависти чесних людей до всіх гнобителів і коли не викличе їх обурення на підлу коаліцію, що здатна грабувати обеззброєних рабів. Вона не осягне мети, коли не доведе народам, що це сусідні королі, а не вільні нації (себто Франція) стоять на перепоні до їх незалежності».

Оповідаючи докладно історію Польщі, автор, очевидно, підкреслює сваволю шляхти: «Здається, що такий страшний гніт повинен був би вже давно піднести польський нарід проти своїх тиранів, але упадок духа — наслідок рабства — доходить до того, що людина стає сама подібна до скотини, яку тримають у ярмі, звикає до гніту, аж доки незвичайні обставини або зоря свободи, що перемагає всі перепони — не потрясе ним. У всіх країнах і повсякчас бувають люди, що ненавидять рабства і вміють знайти спосіб визволитись та покарати своїх тиранів. Такий приклад дали нам українські козаки».

Автор присвячує цілий шостий розділ (трицять сторінок) спеціяльно козаччині та Україні, «країні гарній та великій, як пів Франції, де панувала приємна атмосфера свободи, незалежности, братерства й рівности»...

«Київ, столиця України, неначе призначений був самою долею, завдяки свому чудовому положенню серед Дніпра між Балтійським і Чорним Мо­рем, завдяки своїм зносинам з Европою та заснованій там школі (Києво-Могилянська академія) для поширення культури та науки у тих диких краях.

Як ніодне місто в Европі переходив Київ із рук до рук варварських народів-наїздників і все палили та нищили його переможці, але без огляду на усе те, Київ щораз відроджувався із руїн»...

«Підчас унії Литви з Польщею Україна та козаки підпали під суверенітет Польщі, яка зобов’язалася признавати права та привілеї України. Але така підлеглість одного народу другому не могла довго тривати без переміни. Хоч як були б подібні одна до одної ці форми васалітету, ми не знайдемо прикладу, де шановано би умови життя, основа яких завжди незабезпечена, коли два уряди, що з’єдналися такими договорами, не бажають щиро щастя народів, коли з одного і другого боку вони не змагають до свободи — найпевнішої підстави цього щастя, — коли вони скоро не переконаються, що справедливість вимагає для обох народів рівности політичних прав, коли нема в їх почутті взаємного братерства, коли вони не довіряють один одному. Панівна держава швидко змагатиме до поневолення васальної держави, знищивши її привілеї, тоді як остання буде намагатися видобутися зпід поневолення, рвучи все, що її вяже з па­нівною державою і пробуючи навязати нові союзи назверх. Все це сталося і з козаками».

«Успіх і багатства Козаччини, а особливо її надзвичайна відвага викликала заздрість польського уряду, що рішився знищити козацькі вольности спершу підступом, відтак жорстокостями та силою. Пороздавано великі лани ріллі, що е джерелом багатства цієї країни, польській шляхті, що гнобила мешканців України. їх жінок та дівчат ганебно насилувано, дотого впровадивши туди католицьких ксьондзів, Польща хотіла приневолити козаків признати супрематію папи й римські забобони в той час, як козаки признавали супрематію царгородського патріярха й заборони грецької церкви. Тих із гетьманів, які захищали привілеї своєї нації й яких не можна було підкупити, захоплювали поляки йдучи в нечуваний розріз з найсвятішими договорами, стинали їм голови та четвертували. Але повстання народу, що не звик до ярма, було таке широке, як і законне. Козаки повстали й запалені ненавистю, що зродилася в них підчас довгого гнету, видушували шляхту, де тільки вона їм попадалася. Проте вони шанували мирне населення, що мало, як і раніше, захист у них».

«Невичерпаний Геній Хмельницького витримав довгу війну з найкращими Генералами Польщі, аж доки мир не потвердив сепарації тих двох країн (Польщі й України). Але легше було Україні видобутися зпід польської кормиги, ніж зберегти свою незалежність і її доля повинна б послужити зразком для народів, які настільки сліпі, що надіються знайти щирий захист у чужих урядів».

«Цар Петро дав легко козакам оці королівські обіцянки, яких володарі ніколи не відмовляють, але ніколи й не додержують»...

Зупинившись на скасуванню української автономії, Гаран де Кульон додає:«Велику частину українських земель роздано тому родові кріпаків, яких називають російською шляхтою. На Україну наслано російські суди, найбільш підкупні в Европі, й офіцерство російського або німецького походження. Наостанку, як Катерина зібрала рабів із усіх своїх провінцій, щоб скласти Кодекс, чого так ніколи й не зробили, і коли підчас того козаки вимагали повернення своїх законів та автономії України — їх делегатів сковано, перевезено у Петербург, де майже всі померли у вязниці від голоду й холоду. Нещасні козаки зробили останню спробу, щоб звільнитися від російської кормиги і на початку цього століття зєдналися зі шведами. Але ворожнеча і корупція оволоділа їх старшиною, вони справу програли і всіх запорожців розстріляно без ріжниці віку та роду».

«Коли вже на Україні запанував мир, що йде слідом за поневоленням, одного дня Европа дізналася про абсолютне винищення запорожців. У свойому указі чеснотлива Катерина закидала запорожцям їх розпусне життя, їх відданість своїм законам, на які вона сама — ця релігійна цариця присягала, що їх не порушить. З того часу Україна все більш і більш западала у дикий стан, у якому вона перебувала й кілька століть раніше».

«Але природа у своїй творчости та свободі могутніша, ніж тиранство. Жменя ґотів, що втекли в гори Астурії, зуміли вигнати маврів із усіх провінцій Еспанії; також і Геній незалежности ходить блукає поміж нещасними останками українських козаків. І може бути, що недалекий уже час, як : враз із кримськими та кубанськими татарами під проводом нового Пугачова (!) українські козаки змінять обличчя Росії, а Україна, поневолена в ріжні доби своєї історії, не зазнаватиме більше сорому, щоб бути скованою від рук, призначених до роботи голкою та веретеном (жінка — Катерина)».

Плямуючи такими виразами царський гніт на Україні, автор не забуває й польської шляхти, яка «гноблючи козаків подібно як спартанці це робили в Лякедемонії з гельотами... сміла гукати про свободу і патріотизм»...

Читач, певно, запримітив критичне становище Ґарана де Кульон до Польщі, як і підкреслення Муасонюра у свому меморіялі, щоб французький уряд жадним чином не звязував своєї української акції з Польщею. Ці застереження не є якимсь випадковим явищем, а відзеркалюють відношення французької революції до Польщі й то не лише до старої Польщі, але й до Польщі по розборах. На цьому відношенню мусимо хоч коротко зупинитися, бо воно у свою чергу вплинуло теж на Наполеона.

Як тільки в Парижі дізналися про конституцію, 3 травня, поміркований посол, Ґорза (Gorsas) пише у газеті: Le Courrier de 83 départements:

«Хто справжні автори тієї революції? Король і 60 аристократів. Справжній суверен — нарід, не висловився».

«У Польщі», — пише 7 січня 1792 р. урядовий «Монітор», — «свобода не торкається ані селян, ані не католиків».

Напередодні повстання 1792 р. Костюшко звертається за грошовою допомогою до Конвенту. Конвент категорично відмовляє, бо «поляки не мають і не знають суверенности народу».

Костюшко висилає до Парижа спеціяльного агента Барса (Barss), який засипає Конвент меморіялами. Даремна річ: Конвент — невблаганний «бо повстання в Польщі робить шляхта».

Революційний Париж не хотів допомогти Польщі, бо бачив у ній аристократичну державу, навіть і в 1793—94. роках.

«По суті», — писала 30 квітня 1796 p. «La Gazette Nationale de France», — «польському народові байдуже було вирватися зпід російського ярма, щоб залишитись назавжди піл ярмом магнатів».

Ця фраза малює красномовно, як поставилася французька революція до Польщі й пояснює зміст застережень Муасонюра і праці Ґаран де Кульона.