18 брюмера восьмого року респлубліки (9. XI. 1799. р.) Наполеон Бонапарт станув на чолі Франції, і для цілої Европи почалася нова доба - доба Наполеона, що мала величезне значіння на розвиток національного почуття серед народів Европи і навіть в інших частинах світу.

Від Копенгагену до Сараґосси, від Міляно до Калькути поява наполеонівських військ була епохальним моментом в історії національного розвитку тої чи іншої країни. Бо Наполеон під тим оглядом був передовсім спадкоємцем Великої Революції, що проголосила національний принцип одною з підстав своєї закордонної політики. Цей принцип Наполеон комбіну­ватиме разом із традиційною політикою старої Франції.

Відношення Наполеона до України залежало, очевидячки, від того, як він ставився до Росії. Щоб наблизитися до психольоґії Наполеона в російському питанні, треба стати на погляд його сучасників.

А для них усіх — вихованих у традиціях XVIII століття, росіяни це «варвари», які за панування Катерини II дійшли до Чорного Моря, але Наполеон — наступник усіх королів, наступник колишніх цісарів мусів загородити шлях росіянам.

Талейран, перший помічник Наполеона, нераз і ініціятор у закордонній політиці, нехтував і ставився з погордою до Росії як елегантний дипльомат XVIII віку.

Готерів (Hauterive) — політичний директор міністерства закордонних справ, права рука Талєйрана й самого Наполеона, що почав свою карієру при Шуазелі, переконаному русофобі, вважав росіян за «північних варварів». Для всього цього оточення Наполеона росіяни були «варва­рами», «стародавніми персами» або «середньовічними вестготами», що загрожували Европі XIX віку, як у свій час варвари — Атенам і Римові.

Послухаймо самого Наполеона. 29 січня 1807 р. він має промову в сенаті: «Коли грецька тіяра буде тріюмфувати від Балтику до Середземнього моря, тоді ми побачи­мо, що хмара фанатиків і варварів нападе на наші… м»

Напередодні походу 1812 р. Наполеон у розмові зі своїм міністром фінансів Молієном заявив, що Европі загрожують росіяни, подібно, наче «пів­нічні татари», або «китайці».

Вже на засланні, на далекому океані Наполеон писав: «Московити — це варвари, що не мають батьківщини. Мою пам’ять шануватимуть тоді, коли ці північні варвари володітимуть Европою».

Вілемен, історик Наполеона, що мав у свому розпорядженні деякі приватні папери цісаря запевнює, що «його панівним почуванням супроти росіян був жах. Ще в Італії, коли він уперше побачив росіян, називав їх не інакше, як татарами і вважав за необхідне відкинути їх за Москву».

Поміж лектурою Першого Консуля, як тільки він осів у Мальмезоні, були дві книжки про Росію, які мусіли ознайомити його теж з Україною. Ці книжки варт розглянути.

Перша книга — це «Історія Петра ІІІ, імператора Росії. Видрукована з рукопису найденого в паперах Монморена, колишнього міністра закордонних справ і складена таємним агентом Людвика XV на петербурському дворі». Автором цієї анонімної книги вважають Шарля Ляво (Laveaux), що був у 1761—1773 pp. таємним агентом Франції у Росії. У книзі Ляво Наполеон найшов кілька прихильних сторінок про Україну, про Мазепу, про сатрапа Теплова, якого французький аґент прирівнює не більше й не менше, як з Сеяном, кривавим прибічником римського Тиберія.

Друга праця — цікавіша, яку читав перший консул і то читав з увагою, це спомини Шарля Maсона. Масон (1762—1807) французький протестант, жив у Росії від 1786 р., де вчителював і був особистим секретарем майбутнього Олександра І. У 1796 р. цар Павло вислав Масона з Росії і книга його була там довго заборонена.

У праці Масона Наполеон прочитав цілу главу під назвою «Козаки», а саме:

«Войовнича козацька нація незабаром зникне з землі, подібно іншим націям, на яких ляг російський скиптр, хіба, що щаслива революція визволить Козаків від ярма, що їх гнітить і нищить».

Масон підкреслює відмінність українців від росіян «нічого спільного з росіянами», їх відвагу й те, що вони не звикли до кріпацтва...

«3 Україною Росія перестала рахуватись, коли побачила, що це може зробити безкарно»...

«Козацька держава (L’ Etat des Cosaques) була щаслива, як порівняти її цілковиту незалежність з цілковитою неволею росіян, що сьогодні господарюють на Україні»...

Останнім справжнім гетьманом Масон уважає Мазепу, якого задуми докладно описує.

«Знищення української автономії «завдало остаточний удар незалежности козаків які від нині були зрівняні з російськими невольниками. Коли лиш один раз деспотизм почав топтати права народів, від тоді він уже не міг зупинитися. Найменша павза параліжує його, треба, щоб він ішов вперед, доки не впаде в безодню, яку сак собі приготовив, або не розібється об перепони, що їх сам спричинив. Гніт народжує незадоволен­ня, яке раніше чи пізніше переходить у спротив, а потім у повстання. Козацька нація, саме тепер перебуває в такій кризі»...

Стільки прочитав про Україну перший консул, як осів у Мальїцезоні... За кілька тижнів хтось із урядовців міністерства закордонних справ накреслив меморіял для Наполеона, де аналізував завдання французької закордонної політики. Меморіял не підписаний, точної дати на ньому не має і взагалі це швидше нескінчений бруліон.

Проте цікаво можна там прочитати таке: «Останній гетьман України та його край перейшли у володіння Росії. Ось і вислід для народу, що повірив у приязнь Росії та довірився їй. Але приневолити вільну націю це не значить ще вбити її. Козацька нація, що стільки прислужилася для могутности Росії, зручно підтримана, може легко відділитися від неї»...

Два роки пізніше, 6 вересня 1802 р. Еміль Годен, французький представник у Туреччині в меморіялі до Першого Консула пропонував заснувати в Південній-Україні, на березі Чорного Моря, французькі комерційні факторії «на зразок англійських» (в Індії).

Ці факторії з одного боку мали б збалянсувати англійський вплив у «справжній Росії» (тобто Великоросії), а з другого боку були б провідниками французького впливу на Україні. Всіх співробітників факторій треба б підбирати з людей фахових, колишніх військових і моряків, які в разі потреби могли б бути старшинами в армії.

Ґоден передбачає момент боротьби з Росією через вплив на Босфорі, де тоді Наполеон займав Гнівне становище. Якби така боротьба дійсно виникла, франко-турецький експедиційний корпус висадився б в Одесі, Херсоні, Миколаєві.

Урядовці факторій, знайомі з місцевими умовинами, допомагатимуть військам.

«Населення»,— продовжує Ґоден, —«колись вільна і шляхетна нація — бачучи турецькі війська до яких воно має постійну симпатію, повстане проти московитів. Особливо, коли Перший Консул авторитет і слава якого дійшли вже до степів України, звернеться із проклямацією до українських козаків, — як у свій час до мамелюків-арабів у Єгипті, — забезпечивши їм повернення старих вольностей, котрими козаки користувалися до часів гетьмана Мазепи».

Годен настоює на тому, що підчас військових операцій доведеться користати з досвідів єгипетської кампанії; він певний, що «Перший Консул знайде на степах України славу не менше, ніж під пірамідами».

Годен натякає, що до нього приїжджали якісь посли від запорожців «що хоч і знищені, але досі не забули своїх традицій, слави та любови до свободи».

Мабуть це були якісь запорожці, що перебували в країнах Туреччини, на Дунаю, після розгрому 1775 р.

Десь того самого 1802 року якийсь французький аґент у Туреччині пропонує Першому Консулеві «розділити російську імперію», надіславши до чорноморських портів 15 000 французів і 50 000 турків.

Всі ці пропозиції зробили своє вражіння на Бонапарта.

15. брюмера 1804. року військовий комісар Бурґуен (Bourgoin), що був на посаді військового аташе при послі в Петербурзі, дістав наказ від Наполеона представити рапорт про «країни біля Чорного та Озівського моря». Це детальний меморіял на 90 сторінок ін 4°. Бурґуен починає з того, наскільки Україна корисна для Франції в економічному відношенні. Вона є добрим ринком для французьких вин, оливи, кольоніяльного краму, за що може експортувати до Франції дерево, шкіру, збіжжя тощо.

Далі Бурґуен дав історичний екскурс про Україну, про її історію за старих часів, про козаків — «спочатку певних союзників Польщі проти турків а потім, коли вони побачили, що їх трактують як підданців — страшних ворогів Польщі».

«Українці», — пише в іншому місці Бурґуен, — «відріжнюються тим, що дуже привязані до своєї незалежности. Тому вони поступнево шукали , союзу з росіянами, шведами, турками та татарами».

Бурґуен оповідає про знищення Січі: «що доконало назавжди українську свободу і залишило невдоволення в цілому народі».

Цим невдоволенням, на думку Бурґуена, треба покористуватися і вислати на Україну аґентів, у подобі купців, які «таємно та вміло підюджували б населення, нагадуючи йому про славетне минуле й мізерну сучасність. У свій час, коли політична конюнктура приведе до отвертої війни між Францією і Росією, повстання на Україні буде одним з чинників перемоги»...

Напередодні війни з Росією, союзницею Австрії, в канцеляріях Наполеона видко взагалі займалися Україною, бо наприклад, в «Національному Архіві» за років 1803—1804 знаходимо окремі біоґрафічні записки про російських достойників українського походження: Трощинського, Розумовських і Кочубеїв.

Цьому українському походженню, мабуть, надавали в Парижі якесь значіння, хоч сьогодні ми знаємо, що це українське походження ке мало жадного реального значіння для українського руху.

Французька дипльоматія студіюючи українське питання, занялася навіть Дунайською Січчю. Пізніше 6 грудня 1804 р. французький аґент у Букарешті сповіщає уряд, що ввійшов в якісь ближче незнані нам зносини з трьома тисячами козаків «рештою запорожців, що після розгрому їх царицею Катериною, виеміґрували на Дунай, де дістають від волоського володаря 8 піястрів на місяць та утворюють знамениту кінноту. Я гадаю, що цих людей не треба тратити з нашого обрію».

У Парижі дійсно не тратили з ока цих людей, бо вже як вибухла війна, у вересні 1805 p. французький посол у Царгороді, відомий генерал Себастіяні, той самий, що зміцнив у такий знаменитий спосіб Дарданелі, відвідав Галац, Браїлів, Констанцу, приняв депутацію запорожців, якій урочисто обіцяв «по розгромі Росії, відвічного ворога свободолюбних народів» повернути, «стародавні вільности в захист яких від нині стоятиме великий н цісар Наполеон».

Себастіяні дав запорозькій делєґації якусь суму грошей і навіть «відповідні проклямації для поширення поміж їх близькими на Україні».

На превеликий жаль цих проклямацій немає ніде в Парижі. Може хтось знайде їх колись на о Україні чи в Румунії, або в Туреччині... й

Другого грудня 1805 р., під Австерліцом, союзна з Австрією російська армія була розбита на гамуз; майже цілу її гвардію перебили, Олександер І ледви не попав у полон. Між Францією і Росією почалася вітверта боротьба, що мала припинитися але під Тільзитом.

У 1806. р. Наполеон розгромив Прусію під Єною та з початком 1807 р. увійшов у польські землі. «Польське питання» стануло на порядку денному.

Вживаючи виразу «польське питання», ми по­винні зразу відмітити, що він не значив за тих часів тільки питання Польщі у вузькому розумінні цього слова. Під «польським питанням» розуміли Европі на початку XIX в. цілий комплекс політично-дипльоматичних проблем, що виринули внаслідок розборів Польщі, які так радикально змі­нили політичну мапу Східньої Европи.

В тодішніх дипльоматичних канцеляріях до «польського питання» подекуди належали також питання Росії, Швеції, Прусії, Туреччини, України, навіть Грузії.

Це було те саме, що за наших часів, після російської революції, ми бачили з виразом «російське питання», яке поправді означає для французів не тільки етнографічну Росію, але і всі народи, що складали колишню царську імперію.

Отже «польське питання» почали дискутувати у французькій пресі й літературі. Загально відомо, що починаючи від 18 брюмера, з моменту, коли Наполеон зробився диктатором Франції, у Франції істнувала лише одна політична Газета «Монітор», один лише політичний журналіст, що міг свобідно виявляти свою фумку — Бонапарте. Він був справжній головний редактор «Монітора».

Коли Бурієн, особистий секретар Наполеона, тримав зранку у руках французькі ґазети, Наполеон казав: «Залиште, залиште, я знаю, що там пишуть Вони пишуть тільки те, що я хочу».

Дійсно, нічого, абсолютно нічого не друкували в ґазетах без дозволу господаря.

Геть пізніше, на Св. Олені, Наполеон 13 липня 1816. p., заявив свому прибічникові Ля-Казові (Las Cases), авторові знаменитого «Mémorial de Sainte-Hélène»: — «Як тільки підносилися питання політичної комбінації або якогось дипльоматичного кроку, я негайно давав відповідний наказ «Моніторові».

Більше того; до 1858. p., коли пожежа знищила редакцію «Монітора», в його архівах переховалися рукописи статтей самого Наполеона та коректура інших статтей із власноручними поправками цісаря.

У світлі вищенаведених рядків, всі твори та статті часів Наполеона, присвячені українським справам, треба розглядати як рефлекс поглядів і думок самого Наполеона. Вони, без сумніву, є автентичним джерелом для історії проблеми «Наполеон і Україна».

Поміж цими творами передовсім кинемо оком на книгу знаменитого ґеоґрафа та вченого Мальт- Брюна, гарячого революціонера з 1789 p., хоч і данського походження, який пристав до Наполеона, бачучи в ньому спадкоємця революції. У передмові до своєї праці Мальт-Брюн сам зазначає, що книгу замовив йому французький уряд.

Автор переглянув багато друкованих джерел, на які покликається. Він згадує також про рукописну працю якогось Руселя Вуцема (Roussel Vouzeme) «що дала нам багато докладних інформацій про Україну».

На скільки ми дізналися, то цей Русель Вуцем був одним із тих старшин, що підчас таємної місії Дюмуріє при барській конфедерації, перебував як аґент на Лівобережжі.

У всякому разі цей аґент був живим свідком життя на Україні; його інформації ніколи не видруковані й яких сліду ми не могли відшукати, лягли певно в основу міркувань Мальт-Брюна про Україну.

Автор присвячує Україні два великі розділи (IV і XVI), при чому він гаразд розуміє, що Галичина зв’язана своєю історією і своїм населенням з Наддніпрянщиною: «Червона Русь була незалежною державою, яку польський король Болеслав Хоробрий привів до васального становища в 1008 р.». але в 1213 р. Галицьке королівство (Royaume de Halicz ou de Galitzie) стало абсолютно незалежним».

Згадуючи розбори Польщі та перехід Галичини до Марії Тереси, Мальт-Брюн, як справжній син 1789 p., патетично викрикує про «амбітність володарів», що загарбують чужі землі.

«Ось так народи засновують держави, які потім гинуть і при загибелі яких ледви чи не зникають самі народи».

«Польща зникла, а Сан-Маріно існує! Так доля любить нищити гордість смертних»!

В XVI-му розділі Мальт-Брюн слідами давніх істориків і мандрівників описує природу України, захоплюється її фльорою та фавною, її родючим ґрунтом. Кілька сторінок Мальт-Брюн присвячує зокрема економічним зносинам України із Францією, доводючи як обидві ці країни з цього погляду доповнюють одна одну. Це, як ми вже бачили з вищенаведених меморіялів, було одним з мотивів проектів про Україну за часів Наполеона.

Такий мотив, звичайно, не був випадковий. З наполеонівських часів беруть початок модерні світові війни задля економічних ринків. Одним з наслідків французької революції був швидкий розвиток торговельного капіталу в країнах Західньої Европи, де відчувається велика потреба у східній сировині, головно у збіжжі. Ця потреба зачеплюе й Україну, де за тих часів швидким темпом зростає продукція й експорт хліба.

«Арнаутка» Харківщини і навіть Вороніжчини, стає на черзі дня париської та льондонської біржі.

Боротьба між Францією та Анґлією в деякій мірі була також боротьбою за український хлібний ринок.