Хоч і обмежувана та раз-у-раз обкроювана автономія Гетьманщини все ж таки давала певний захист для розвитку української культури в кінці XVII і на початках XVIII ст.

Розвинулась вона до тієї висоти, що дає підстави поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола, Розумовського на один рівень з найбільше освіченими країнами тодішньої Європи.

Вона, Гетьманщина, стала культурним вогнищем, впливи якого розходились на цілий Схід Європи і навіть на Балкани, що були тоді під турецькою владою .

Навіть московський терор і політика виснаження духових, фізичних та економічних сил народу, практикована російським урядом після Мазепи, довго не могли знищити тієі культури.

Високий культурний рівень тогочасної України, у формально скасованій автономії Гетьманщини, документується передовсім станом шкільництва, освіти і науки, та ставленням до цих основних формантів цієї культури вищих кіл громадянства.

Стан народної освіти

Не дивлячись на дуже важкі умовини, які заснували в Україні з моментом заснування московського Святішого Синоду та його контролі не тільки церковного, але взагалі культурного життя України (а втім і всієї російської імперії), українське шкільництво продовжило свій доволі гарний розвиток.

І так ревізійні полкові книги половини XVIII ст. показують, що в роках 1740-48 на території сімох полків старої України (Ніжин, Лубні, Чернігів, Переяслав, Полтава, Прилуки, Миргород), на якій було 35 міст, 61 містечок і 792 сіл, було разом 866 шкіл, тобто приблизно на кожну тисячу душ населення припадала одна школа .

В той же приблизно час на Слобожанщині одна школа припадала на 2,500 душ населення, (а 100 років згодом, на Харківщині одна школа припадала на 4,270 душ). На просторі чернігівського, городенського та сосницького повітів було 234 школи так, що одна школа припадала на 746 душ.

Сто років пізніше з них залишилось уже тільки 52 школи, тобто одна школа припадала на 6,730 душ.

Найціннішою прикметою тих шкіл було те, що їх засновувало саме населення і сільські громади самі, своїм коштом, запрошували учителів, складали з ними умови праці, давали фонди на шкільні будинки та на їх удержання .

У тих місцевостях, де населення жило розкидано, по хуторах, дітей вчили по хуторах мандрівні дяки. В кожному майже селі був, утримуваний коштом громади шпиталь, в якому проживали старі, вбогі та немічні люди та сироти, яких вчили в школі.

Вища освіта в період Гетьманщини

Духовим центром Гетьманщини, яка разом зі Слобідською Україною жила спільним культурним життям, був Київ зі своєю Могилянською Академією, яка за часів Мазепи досягла найбільшого розцвіту.

На початках XVIII ст. вона мала річно 2,000 студентів.

Після короткого занепаду, спричиненого політичною катастрофою, коли в наслідок московських репресій число студентів змаліло до 160, у роках 1715-17 Академія знову ожила і в середньому нараховувала 1,000 студентів. Була вона відкрита для всіх верств населення.

Поруч дітей вищої козацької старшини вчились у ній діти звичайних козаків, міщан та селян. Вона обслуговувала не тільки всі українські землі (в тому молодь з Галичини і Закарпаття), але і студентів православних країн, як от сербів, чорногорців, болгар, молдаван, а її вихованці ставали учителями і носіями просвіти в Московщині, Польщі, Сербії і т.д.

Серед алюмнів Академії бачимо представників майже всіх знатніших родів української старшини XVII-XVIII ст., а професори Академії займали єпископські катедри і відзначались як теологи, проповідники, учені. Із світських вихованців Академії відзначались як культурні діячі Василь Григорович Барський, Григорій Савич Сковорода, Григорій Полетика, Опанас Лобисевич, Микола Бантиш-Каменський, Олек-сандер Безбородько, Василь Рубан, М. Березовський, Дмитро Трощинський, Петро Гулак-Артемовський та інші.

Чимало визначних українців того часу закінчили західноєвропейські університети, з яких напр. брат Григорія, Іван Полетика став у 1750 р. професором медичної Академії в місті Кіль (Німеччина).

Серед козацької старшини що раз більше зростає зацікавлення чужими мовами і нерідко козацькі старшини читають закордонні європейські журнали та складають свої домашні бібліотеки.

Своєрідними філіалами Могилянської Академії були колегіуми, засновані в Чернігові (1700 p.), Білгороді (1722 p., що в 1726 р. був перенесений до Харкова) і в Переяславі (1730 p.).

Цей останній, у 1738 р. перетворено на Духовну Семінарію, яка стала освітнім центром Полтавщини і в ній Григорій Сковорода почав свою педагогічну діяльність.

У 1779 р. в Полтаві відкрито Слов янську Семінарію, яку в 1789 р. перенесено до Катеринослава і вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З тієї ж школи вийшов І. Котляревський.

Кожна школа була підпорядкована місцевому архієреєві, який дбав за її матеріальне вивінування, підбирав професорів .

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки, а коли 1786 р. розпорядком цариці 8 Катерини II. ці маєтки сконфісковано, це було ударом по тих школах, бо признані урядом суми на утримання шкіл не вистачали і це започаткувало їх занепад.

Викладачами цих колегіумів були абсольвенти Могилянської Академії і навчалась у них доволі велика кількість студентів. В основному навчання в Академії проходило за старою (а то й перестарілою) програмою і мало передовсім теологічно-схоластичний характер. Але попри те звертали тут увагу на вивчання мов грецької та латинської, а з часом уведено французьку та німецьку мови. Було теж живе зацікавлення для літератури, зокрема поезії, і з академічних кіл Могилянської Академії вийшло чимало драм, комедій, поем та різних віршів.

В мурах Академії плекалось теж театральне мистецтво. Крім традиційних, у псевдокласичному дусі, драм та трагедій, ставились теж комедії з народного життя у формі інтермедій чи інтерлюдій.

Але українська молодь з заможніших кіл не завжди задовольнялась тією освітою, яку давала Академія, що в своїй програмі відставала від нових досягнень науки. Нав язуючи до традицій минулих сторіч студенти, а то й випускники київської Академії, виїздили на дальші студії до західноєвропейських університетів, зокрема до Кенігсбергу, Галлє, Штрасбурґу і Ляйпціґу. А коли 1755 р. засновано Московський університет, чимало української молоді їде туди учитись, дарма, що цей університет, під науковим оглядом, стояв на доволі низькому рівні.

В другій половині XVIII ст. слід відмітити перші спроби вищих кіл українського громадянства заснувати на території України український університет. Проект такого університету в Батурині був вироблений у 1760 р. на доручення гетьмана Розумовського його секретарем Тепловим.

Цей університет мав бути світським університетом, на зразок інших сучасних західноєвропейських університетів.

В 1764 р. представники українського дворянства, в порозумінні з гетьманом, передали цариці меморіал з домаганням оснувати університет. А в 1765 p., вже після вимушеного зречення з гетьманства Розумовського, новий наставник Москви граф Рум янцев, стараючись піддобрятись українським дворянам, проектував для України два університети в Києві і в Чернігові. Але ті та інші пізніші плани не мали ніякого успіху.

Російський уряд рішуче відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні . А вже про те, щоб такий університет міг бути заснований в Києві, і мови не було. І це мало той наслідок, що коли московська наука і школа мали вже під кінець XVIII ст. світський характер, в Україні ще переважала церковщина.

А втім і Київську Академію російський уряд вів до упадку, як і інші колегіуми. У 1783 р. у цих вищих учбових закладах уведено навчання російською мовою, а саму Академію перетворено на школу для вищої освіти духовенства, а згодом у Духовну Академію, а колегіуми на духовні семінарії.

До тих інституцій Москва висилала своїх студентів на теологічні студії і вони ставали центром обрусіння України.

Крім цього, з кінцем того сторіччя, встановилась практика, щоб не допускати українських кандидатів на митрополичу кафедру в Києві чи взагалі на єпископські кафедри.

Гетьманщина не діждалась у себе університету аж до кінця російської імперії, а Слобідська Україна домоглась відкриття свого університету в Харкові у 1805 р.

Культурно-освітнє життя Слобідської України проходило в близькому зв язку з життям Гетьманщини.

Діти козацької старшини, а навіть рядових козаків, навчались у школах Гетьманщини, зокрема в Київській Академії, а елементарну народну освіту забезпечували дяківські школи, утримувані населенням, але й вони під кінець XVIІІ ст. майже зникають, бо була заборона мандрування дяків-учителів, які творили основну народно-педагогічну інституцію старої України.

Засновані Катериною II. т.зв. народні училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва і, подібно як і єзуїтські школи в Україні, викликали тільки відразу.

Зразком культурної єдності обох українських земель треба вважати діяльність великого українського філософа Гр. Сковороди, якого життя і творчість проходили і в Гетьманщині, і в Слобідській Україні.

Сукупний зв язок цих територій найкраще виявився не тільки в області шкільництва, але і в сфері народної словесності. Це найкраще видно в народних піснях та обрядах Слобожанщини, де саме зроблено перші українські етнографічні записи.

Там же на Харківщині жило і діяло багато кобзарів, популяризаторів української народної пісні, українських дум, казок, тощо, що стали головним джерелом для творців українського культурного й літературного відродження доби Квітки-Основ яненка і харківського культурного центру.