Проект Мінкульту Зброя культури , в рамках якого фінансувалися культурно-мистецькі заходи у зоні АТО і одним з ініціаторів якого був політик, громадський і культурний діяч Олесь Доній, недавно було закрито без пояснення причин.

Це досить дивно з огляду на вічнопам ятні заяви В ячеслава Кириленка про те, що мистецтво під час війни має слугувати потребам фронту.

Культурно-мистецькі проекти Олеся Донія мають характерні войовничі назви Остання барикада , та ж Зброя культури тощо.

В цьому немає нічого дивного: Олесь завжди вважав культуру і мову не менш потужною зброєю, ніж танки і гармати, а нехтування ними злочином .

Тепер, після катастрофічних подій у Криму і на Донбасі, доводиться визнати, що він був у цьому абсолютно правий.

Ми розпитав Олеся про те, яка зараз ситуація на культурному фронті, хто на ньому наступає, хто обороняється, а хто взагалі не помічає війни.

Яка зараз ситуація зі Зброєю культури ? В якому вона стані, які у неї перспективи?

- Це питання не до мене, а до Міністерства культури.

Тобто цієї програми вже немає?

- Наскільки мені відомо, немає.

Як ви це пояснюєте? Ви зрозуміли, чому це сталося?

- Ні. Сама ідея була дуже доброю. Багато митців і волонтерів, в тому числі і наша організація, допомагали фронту було б добре, якби те саме робило й Міністерство культури.

Але на якомусь етапі держава вирішила відсторонитися. Втім, волонтери, митці і громадські діячі як допомагали, так і допомагають далі.

Сьогодні мені телефонували з двох структур, що проводять акції на фронті, і пропонували співпрацю.

Держава, на жаль, від цієї справи усунулася.

Але співпраця якийсь час була? Яким був її механізм?

- Було створено раду, у якої було дві співголови заступник міністра культури Ростислав Карандєєв і представник громадськості, тобто я.

Держава оголосила, що вона фінансуватиме культурні ініціативи, ми спробували перші кілька підтримати близько десяти невеличких поїздок і на тому все скінчилося .

І вам нічого не пояснили?

- Ні. Заступник міністра просто сказав, що програма припиняє роботу.

А я як допомагав фронту, так і допомагатиму.

Ви завжди були, так би мовити, культурним опозиціонером. Залишаєтесь ним і зараз?

- Я не є культурний опозиціонер, я людина, яка в культурному середовищі просуває українську ідею, сучасну українську культуру.

Займаюся цим стільки ж, скільки політикою близько 25 років.

За часів президентства Віктора Ющенка було кілька спроб співпрацювати з державними органами, але все одно левова частка підтримки завжди йшла не з боку держави, а з боку громадськості і приватного бізнесу. Єдина різниця тоді було менше перешкод.

Якого плану перешкод?

- Потім, за Януковича і Порошенка, почали вбивати дрібний і середній бізнес, який нас підтримував .

Відбувається монополізація в усіх сферах економіці, політиці, медіа.

Тому всі наші великі культурні ініціативи літературні, музичні та інші фестивалі стосувалися періоду президентства Ющенка, коли цей бізнес мав змогу рости і розвиватися.

Структур, які могли б підтримувати культурні акції знизу , стає все менше.

Люди і так віддають фронту фактично останнє.

Остання барикада це назва з часів, коли влада була відкрито антиукраїнською, у кращому випадку індиферентною до української ідеї. Як ви зараз оцінюєте ситуацію: чи є нова влада прихильнішою до української культури, більш патріотичною?

- Ця назва з явилася ще в 1991-му році.

В 2000-му вдалося створити перший у Києві україномовний арт-клуб, який називався, власне, Остання барикада , потім такий самий у Харкові, а потім все це перетворилося на мистецьке об єднання під тією ж назвою.

Остання барикада бо відступати далі нікуди.

В цьому плані не тільки наше мистецьке об єднання, але й сама Україна в такому становищі, що далі нікуди відступати. Бо і зовнішні, і внутрішні чинники наступу на українську культуру і взагалі Україну діяли завжди.

Зовнішній посилився тепер це пряма військова агресія з боку Росії, а внутрішній нікуди не зник.

Після перемоги Майдану спостерігаються дві протилежні тенденції.

Перша сильний запит на демократизацію і дерусифікацію, заміщення російського культурного продукту українським, інтерес до української культури, її розвиток знизу .

В той же час згори іде те, що український філолог Лариса Масенко називає новітньою хвилею русифікації .

Вона наголошує на тому, що нова влада, на диво, стримує українізаційний рух знизу , намагаючись продовжити русифікаторську політику.

З чим це пов язано?

Хтось вважає, що зі спробою переформатувати стратегію української держави, хтось думає, що це пов язано з таємною домовленістю між Путіним і Порошенком, однією з жертв якої має бути українська культура і, зокрема, мова.

Нагадаємо, в т. зв. мирному плані президента Порошенка стосовно сходу України, опублікованому в червні минулого року, в єдиному пункті, який стосується мови і культури, йдеться не про розвиток української культури і мови, навіть не про спільний розвиток української і російської, а виключно про захист російської мови . І цей напрямок втілюється досить послідовно.

В законі про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей, який було продавлено в Раді за наполяганням президента, є посилання на т. зв. закон Колісниченка Ківалова тобто його легітимізація за нової влади.

Також Порошенко наполягає, щоб особливий статус був вказаний в Конституції в її перехідних положеннях. У той же час законопроект про те, що державні службовці мають складати іспит з української мови, був провалений в Раді вже новою, майданівською більшістю.

З цього роблять висновок, що кар єрною драбиною на держслужбі можна просуватися без знання державної мови.

В перспективі це буде призводити до витіснення української мови російською. А приклад Криму та Донбасу показав, що там, де українська мова вимирає, рано чи пізно буде російська агресія.

Хто, на ваш погляд, гідно представляє українську культуру за кордоном?

- У нас немає планомірної державної політики з просування української культури за кордоном, як немає і взагалі системної гуманітарної політики, тому прориви на Захід це спорадичні дії, які залежать не тільки від таланту митців, але і від випадку: вони вимушені робити все самостійно.

Це індивідуальна активність українців, яка відбувалася завжди.

Якби вас призначили міністром культури з чого б ви почали?

- Я не хочу зараз розглядати таку можливість.

Ми з В ячеславом Кириленком знайомі з 1989 року, були в одному середовищі під час боротьби за незалежність. Відповідно, ставлюся до нього з повагою, як і до його попередника Євгена Нищука, який брав участь у багатьох наших ініціативах.

Все, що я міг би порадити, я радив Євгену і зараз раджу В ячеславу.

Питання тільки у тому, чи готовий до таких порад сам державний апарат, а це питання стосується рівня вище, ніж посада міністра культури.

Проблема включає не тільки культуру, але й освіту, медіа і навіть демографічно-міграційну політику.

Наведу приклад відсутності такого системного підходу.

В 1998 році мені вдалося провести через фонд Відродження ініціативу з підтримки україномовної освіти в Криму.

Розробив алгоритм, за яким всі гроші за цією програмою без посередників підуть в українські школи Криму.

Україномовний університет, який я пропонував, українська держава там так і не створила. А Лужков за цей час створив там до 10 університетів, які виховували антиукраїнське середовище.

Підтримка української освіти протрималась всього один рік, Сорос під тиском змушений був її згорнути, а держава аналогічну програму так і не створила.

Чому?

Які у неї стримуючі фактори?

таких прикладів багато.

Чи можливий третій Майдан, і якщо так, то яким він буде?

- Ну, на моїй пам яті три вже було

Добре, якщо рахувати Революцію на граніті то чи можливий четвертий Майдан?

- Я вже не раз казав, що, якщо найбільшою зовнішньою загрозою для України є Путін, Кремль і РФ, то внутрішньою загрозою є президент Порошенко, якого варто було б переобрати на виборах перспектив у країни при ньому немає жодних.

Моя особиста точка зору полягає в тому, що суспільство до усвідомлення цього, на жаль, не готове .

Я, як людина, що поділяє демократичні погляди, вважаю, що владу треба міняти в демократичний спосіб.

Але влада порозумнішала, і тому займається не тільки монополізацією в політиці, медіа, економіці, але й маніпуляціями з виборчим законодавством.

Останній закон про вибори в органи місцевого самоврядування найгірший за 24 роки незалежності найменш демократичний і найбільш проолігархічний. І він прийнятий вже нашою майданівською владою.

Це приклад того, які маніпуляції можуть відбутися і стосовно виборів президента та парламенту. Через це, звичайно, ситуація може загострюватись.

Але заклики скидати владу в силовий спосіб, які лунають у вузькому середовищі, можуть бути використані нашими ворогами.

Я волів би, щоб суспільство дозріло до усвідомлення необхідності позачергових президентських виборів.

Ви в публічній площині в якийсь момент стали називатися не Олесем, а Олександром Донієм. Це пов язане з походом у велику політику?

- Я завжди був Олександром. В українській мові це синоніми.

Так, я знаю, але

- Я вільно користувався обома формами свого імені і спокійно ставлюся до них. За документами Олександрами були Олесь Гончар, Олесь Ульяненко, Лесь Курбас, Олександром є Лесь Подерв янский. В юності для мене це було відкриттям, і тоді я пішов з російсько-українським словником у паспортний стіл. Мені там відмовили, незважаючи на доказ у вигляді словника.

А ви вже тоді були патріотом?

- Так, я ще в старших класах визначився, що метою мого життя буде боротьба за незалежність України. У 9-му класі я посадив матусю за стіл на кухні і сказав їй, що вступатиму в університет ім. Т. Г. Шевченка, але готуйся до того, що мене звідти виключать, у нас буде обшук, і мене посадять.

Тож коли це все трапилося, вона була до цього готова.