Як пише в своєму блозі: Bohdan Kutiepov

А ви знаєте, це таке щастя жити в Україні. Вона в нас просто розкішна... Австрійська вузькоколійка, від якої лишився один семафор, дорога через Боржавський хребет, якою не ходили 50 років, різьблені собача будка й криниця на подвір ї ґазди Василя Васильовича, в якого син Василь Васильович і внук Василь Васильович. Або зашифрована поросла мохом товстезна труба газопроводу Дружба , яка пронизує наскрізь гори й не позначена на жодній цивільній карті. І ти такий фоткаєш цей Dharma Initiative , чисто кадр із серіалу Lost, а заінстаграмити не можеш, бо мобільні оператори востаннє добивали хвилями вчора в обід, а інтернет ти бачив ще позавчора зранку. Ось містечко на Кіровоградщині, яке криє в собі хіпстерські шифри на подорожніх вказівниках, а інше, на Львівщині несподівано усипальницю єврейської жінки прямо між двома житловими 5-поверхівками, у яких кожен знає всіх сусідів по імені й біографії. На балконі другого поверху джинси, повні землі, в яких висадили квіти. Чому конче їхати в Одесу, Львів, а не в Вилкове, Красний Лиман, Залізний Порт чи Тухлю? Може, варто шукати способів рухатись не з точки в точку, а мати час ставати по дорозі, вдивлятися в очі наших таких різних, але однаково щирих і цікавих людей. Питати в них дорогу - й не розуміти швидкої скоромовки діалектів...

Я радий, що бував у Тайланді й Непалі, Єгипті й Туреччині, Литві та Данії. Але щораз, коли їду десь по Україні бачу таке, про що можна було би знімати цілий фільм. Воно передовсім не вздовж трас і не в обласних центрах, воно глибше.

Якби кожен громадянин України мав право раз на рік брати безкоштовний залізничний квиток туди-назад у будь-який населений пункт на його вибір, ми б мали іншу країну. Люди, які до глибокої старості не виїжджали далі за свій райцентр, могли б сісти і поїхати за 100, 300, 900 кілометрів. Для багатьох вартість квитка (така смішна для Європи) це нечувана розкіш ( ліпше пліт пофарбувати, ліпше шкільну форму купити, ліпше на смерть відкласти, ліпше... ). А тут тобі дарують. Старому, малому, кожному. Але без права делегувати, перепродавати чи брати компенсацію, тільки на твоє прізвище. І в пустелю, в болота, в картинну галерею, на скелі й у шахти, в мегаполіси, на море, в печери. До племінниці, до друга дитинства, до міста, де 20 років тому служив чи 40 років тому навчався...

Яка ж гарна наша країна! І як же багато українців про це не здогадується. Але все у нас ще попереду!